— Ви знайдете її тут, — сказав він. — Інформацію, яку шукаєте. Або ж можете запитати лікарів, адреси котрих я із задоволенням вам повідомлю. Існує особливе захворювання мозку, виражене в новоутворенні, або в пухлині, під час якого хворого тривожать галюцинації. Йому може здаватися, наприклад, що за ним стежать. Що найближча людина, наприклад, дружина, щось проти нього задумала, або зраджує його, або ж хоче відібрати гроші. Ні любов, ні будь-які умовляння не здатні вгамувати цих підозр. Якщо не вірите мені або нашим лікарям, поцікавтесь у себе на батьківщині чи почитайте цю книжку.
Як правдоподібно він говорив, як спокійно, як упевнено. Я уявив, як Емброуз лежить на тому залізному ліжку на віллі Санґаллетті, замучений, спантеличений, а поруч спостерігає цей чоловік, аналізує симптоми, один за одним, може, позирає понад тією потрійною ширмою. Я не знав, правду він каже чи ні. Зате я знав, що ненавиджу Рейнальді.
— Чому вона не послала за мною? — спитав я. — Якщо Емброуз перестав їй довіряти, чому вона не послала за мною? Я знав його краще за всіх.
Рейнальді з різким звуком закрив книжку й поклав її на полицю.
— Ви ще дуже молодий, правда ж, містере Ешлі?
Я пильно на нього поглянув. Я не розумів, до чого він веде.
— Що ви хочете цим сказати?
— Чуттєва жінка так просто не здається, — сказав він. — Називайте це гординею, наполегливістю чи як вам завгодно. Хоч ми й звикли вважати інакше, їхні почуття набагато примітивніші за наші. Вони знають, чого хочуть, і ніколи не здаються. Ми воюємо, проливаємо кров, містере Ешлі. Та жінки також здатні боротися.
Він поглянув на мене своїми холодними, глибоко посадженими очима, і мені нічого було сказати у відповідь.
— Якби я був тут, він би не помер.
Я підвівся й пішов до дверей. Рейнальді знову смикнув за дзвоник, і слуга прийшов провести мене до виходу.
— Я написав, — сказав Рейнальді, — вашому опікунові, містерові Кендалу. Пояснив йому все до дрібниць, усе, що сталося. Я можу ще чимось вам допомогти? Ви ще надовго плануєте залишитися у Флоренції?
— Ні, — відповів я, — нащо мені тут лишатися? Мене тут нічого не тримає.
— Якщо ви бажаєте відвідати могилу, — сказав він, — я повідомлю наглядача на протестантському цвинтарі. Сам цвинтар простий і невибагливий. Звісно, надгробку на могилі ще немає. Його закінчать трохи згодом.
Він повернувся до столу та написав записку, яку передав мені в руки.
— Що буде написано на надгробку? — запитав я.
Якусь мить він мовчав, ніби міркуючи, доки слуга, що чекав біля дверей, подав мені капелюх Емброуза.
— Здається, — сказав він, — мені було звелено замовити напис «Пам’яті Емброуза Ешлі, коханого чоловіка Рейчел Корін Ешлі», і, зрозуміло, рік народження й смерті.
Я знав, що не захочу йти на цвинтар чи відвідувати могилу. Мені не хотілося дивитися на місце, де вони його поховали. Вони можуть поставити надгробок, а пізніше покласти квіти, якщо захочуть, та Емброуз про це ніколи не дізнається, йому байдуже. Йому хотілося б бути зі мною, у тім західнім краї, лежати у власній землі, на батьківщині.
— Коли повернеться місіс Ешлі, — мовив я повільно, — передайте, що я приїздив у Флоренцію. Що відвідав віллу Санґаллетті і бачив місце, де помер Емброуз. Можете також розповісти про листи, які Емброуз мені писав.
Він простягнув свою руку, жорстку та холодну, як він сам, і все ще дивився тими таємничими, глибоко посадженими очима.
— Ваша кузина Рейчел — жінка імпульсивна, — сказав він. — Покинувши Флоренцію, вона забрала всі свої речі з собою. Боюся, вона взагалі ніколи не повернеться.
Я вийшов із будинку й опинився на темній вулиці. Здавалося, ніби його очі все ще стежать за мною крізь зачинені ставні. Я пішов назад брукованою дорогою, перетнув міст, і, перш ніж пірнути в готель у сподіванні хоч краплину поспати до світанку, вирішив трохи постояти на березі Арно.
Місто спало. Не спав лише я. Навіть урочисті дзвони мовчали, і єдиним звуком був шум річки, яка прокладала собі шлях попід мостом. Тепер вона плинула швидше, здавалося, ніби вдень вода зупинялася, страждаючи в години спеки під палючими променями сонця, а тепер, уночі, завдяки тиші відчула полегшення.
Я дивився на воду, спостерігав, як хвилі здіймаються й пірнають у темряву, і в світлі єдиного ліхтаря на мосту бачив, як формуються пінисті брунатні бульбашки. А потім потоком, в’язким та повільним, винесло труп собаки чотирма лапами догори. Він проплив попід мостом і зник із поля зору.
І там, на березі Арно, я дав собі обітницю.
Я поклявся, що хай би як боліло Емброузу, хай би як він страждав перед смертю, я сповна відплачу жінці, яка в цьому винна, тому що я не повірив в історію Рейнальді. Я вірив у те, що було у двох листах, які тримав у правій руці. В останнє, що Емброуз мені написав.