Одного дня, так чи інакше, я відплачу своїй кузині Рейчел.
6
Додому я прибув у перший тиждень вересня. Новини мене випередили — італієць не брехав, коли сказав, що написав Нікові Кендалу. Мій хрещений батько передав новину прислузі й власникам маєтку. Веллінґтон чекав на мене в Бодміні з каретою. Коні були вбрані в жалобні стрічки, як і Веллінґтон із грумом — обличчя в них були сумні й похмурі.
Повернувшись до рідного краю, я відчув таке полегшення, що на мить забув про своє горе, а може, то довга поїздка Європою притупила мої відчуття; та пам’ятаю, що мені захотілося усміхнутися Веллінґтонові з хлоп’ям, погладити коней, запитати, як справи. Все було майже як в юності, коли я повертався зі школи. Однак, старий кучер поводився стримано, якось навіть церемонно, а юний грум відчинив двері карети з підкресленою шанобливістю.
— Сумне повернення додому, містере Філіпе, — сказав Веллінґтон, і коли я запитав про Сікомба та решту домашніх, він похитав головою і розповів, що вся прислуга дуже сумує. Він сказав, що відтоді, як надійшли новини, у всій окрузі ні про що більше не говорять. Усю неділю церква стояла вбрана в чорне, як і каплиця в маєтку, та найбільшим ударом стала новина від містера Кендала про те, що господаря поховали в Італії і не повернуть додому, щоб покласти в склепі, поруч із родиною.
— Нікому з нас це не подобається, містере Філіпе, — сказав він, — і ми впевнені, що містерові Ешлі це також не сподобалося б.
Мені нічого було сказати у відповідь. Я сів у карету, і ми вирушили додому.
Дивно, як від самого лише вигляду рідного дому мов рукою зняло всю мою втому й хвилювання останніх тижнів. Відчуття напруги відступило, незважаючи на довгі години в дорозі, я почувався добре, спокійно. Стояв погожий день, і, коли, минувши другі ворота, ми підіймались алеєю до будинку, я бачив, як сонце заливає вікна та сірі стіни західного крила. Собаки стояли, нетерпляче чекаючи на мене, а нещасний Сікомб із жалобною пов’язкою на руці, як і решта прислуги, розплакався, коли я потиснув йому руку.
— Як же довго вас не було, містере Філіпе, — сказав він, — як же ж довго. А звідки ж нам було знати, що і ви не вхопили гарячки, як містер Ешлі?
Доки я обідав, він турботливо стояв поруч, переймаючись, щоб я почувався якнайкраще, і я був удячний за те, що він не запитує про мою мандрівку чи про хворобу та смерть свого господаря, а натомість розповідає про себе й домашні справи: як цілий день дзвеніли дзвони, що говорив вікарій, як приносили вінки. І слова його переривалися новим для мене звертанням. Тепер я був «містером» Філіпом, а не «майстром» Філіпом. Те саме я помітив, коли говорив із кучером і грумом. Така зміна видалася мені вкрай неочікуваною, та все ж дивним чином зігрівала серце.
Пообідавши, я піднявся до своєї кімнати й оглянув її, потім спустився до бібліотеки і вийшов у сад. Мене переповнило надзвичайне відчуття щастя, про яке я й мріяти не міг, дізнавшись про смерть Емброуза; Флоренцію я полишав у повній самотності й ні на що не сподівався. Коли проїжджав Італією та Францією, думки мої переповнювали картини, що ніяк не вдавалося відігнати. Я уявляв, як Емброуз сидить у тінистому дворику вілли Санґаллетті, поруч із деревом рокитника, спостерігаючи, як із фонтана скрапує вода. Я уявляв, як він лежить у тій голій монастирській келії нагорі, підпертий двома подушками, силуючись удихнути повітря. І завжди десь було чути, десь було видно похмуру ненависну постать тієї жінки, якої я ніколи не бачив. Вона мала стільки облич, стільки масок, і цей титул, графиня, що замість місіс Ешлі використовував слуга Джузеппе, і Рейнальді також, додавав їй аури, якої не було раніше, коли я уявляв її як ще одну місіс Пескоу.
Після того, як я відвідав віллу, в моїй уяві вона перетворилася на чудовисько. Очі її були чорні, мов тернини, риси обличчя — орлині, як у Рейнальді, і вона ходила тими затхлими кімнатами, плавно й безшумно, наче змія. Я уявляв, як вона пакує речі в скрині, коли Емброуз уже лежить бездиханний, хапає його книжки, його останні пожитки, і відповзає, стиснувши губи, до Рима чи, може, до Неаполя, або й узагалі, ховається за тими ставнями в будинку на березі Арно, посміхаючись. Ці óбрази не покидали мене, аж доки я не перетнув море, опинившись у Довері.
І тепер, коли я повернувся додому, вони зникли, як зникають на світанку нічні жахіття. Минулась і гіркота. Емброуз знову був зі мною, і його не мучили, він більше не страждав. Здавалося, він ніколи не бував у Флоренції, та й в Італії загалом. А помер тут, у власному домі, й лежав, похований поруч зі своїми батьком і матір’ю, і з моїми батьками, і тепер смуток здався чимось таким, що з часом минеться; я все ще відчував скорботу, але не трагедію. Я також повернувся туди, де й маю бути, і всюди навколо витав запах рідного дому.