— Так чи інакше, — сказав я, — мені неважливо, було в цієї жінки сто коханців чи ні. Вона зараз, певно, ховається в Римі, у Неаполі чи де-небудь ще. Та коли я її вистежу, вона про це пожалкує.
Цієї миті до нас зайшов мій хрещений батько, і я більше не говорив. Він був у доброму гуморі. Без сумніву, Сікомб, Веллінґтон і решта були вдячні за свою невеличку частину спадку, а він почувався милостивим розпорядником їхнього щастя.
— Приїжджай скоріше знову, — сказав я Луїзі, допомагаючи сісти в догкарт[3] за її батьком. — Мені подобається твоє товариство.
І знову вона зашарілася, дурне дівчисько, зиркнувши на батька, щоб побачити його реакцію, ніби раніше ми не їздили туди-сюди, одне до одного в гості, безліч разів. Її, мабуть, також вразив мій новий статус, і я й помітити не встигну, як і для неї стану містером Ешлі, а не Філіпом. Я пішов до будинку, усміхаючись від думки про Луїзу Кендал, яку ще кілька років тому смикав за волосся, і яка тепер дивилася на мене з повагою, та вже за мить забув про неї, як і про свого хрещеного, бо повернувшись додому після двох місяців подорожі, розумів — на мене чекає безліч справ.
Я не планував бачитися з хрещеним ще два тижні, адже мені треба було зайнятись урожаєм та іншими справами по господарству; та ледь минув тиждень, як одного ранку, невдовзі після обіду, приїхав його грум передати, що господар просить мене навідатися; сам він приїхати не зміг — не виходив із дому, бо трохи застудився, проте мав для мене новини.
Справа не здалася мені терміновою — того дня ми збирали останню пшеницю — тож поїхав уже наступного дня.
Я зустрів його в кабінеті самого. Луїзи не було. Вигляд він мав спантеличений і трохи нездоровий. Було видно — його щось тривожить.
— Що ж, — сказав він, — настав час дещо зробити, і ти маєш вирішити, що саме і коли. Вона прибула на судні з Плімута.
— Хто? — запитав я. Хоч прекрасно все зрозумів.
Він показав мені папірець у руці.
— У мене для тебе лист, — сказав він, — від твоєї кузини Рейчел.
7
Він дав мені листа. Я поглянув на почерк на складеному папірці. Не знаю, що я очікував там побачити. Може, щось чітке, із сягнистими завитками, або ж навпаки, щось нерозбірливе й посереднє. Це був звичайний почерк, як і безліч інших, хіба в кінці слова закручувалися хвостиками, через що, читаючи, їх важко було відділити одне від одного.
— Здається, вона не знає, що нам відомі останні новини, — сказав мій хрещений. — Мабуть, із Флоренції вона виїхала ще до того, як синьйор Рейнальді написав цього листа. Що ж, побачимо, що ти скажеш. Своєю думкою я поділюся з тобою, як дочитаєш.
Я розгорнув листа. Відправлено його було з готелю в Плімуті тринадцятого вересня.
«Дорогий містере Кендале, коли Емброуз розповідав про вас — а він робив це часто, — я не думала, що, як уперше писатиму вам, мене сповнюватиме такий смуток. Я прибула в Плімут із Генуї сьогодні вранці, вкрай стривожена і, на жаль, сама.
Мій коханий помер у Флоренції 20 липня після короткочасної та лютої хвороби. Було зроблено все можливе, та найкращі лікарі, яких я тільки змогла знайти, його не врятували. Стався рецидив гарячки, яка охопила його ще навесні, та цього разу її спричинив тиск на мозок, який, як вважають лікарі, кілька місяців ніяк не виявляв себе, а потім раптово розвинувся. Він похований на протестантському цвинтарі у Флоренції, на місці, яке я обрала сама, тихому, трохи осторонь від решти англійських могил, оточеному деревами, як йому б самому хотілося. Про свою скорботу й неосяжну пустку я не писатиму; ви мене не знаєте, і я не маю наміру переносити своє горе на вас.
Я одразу подумала про Філіпа, якого Емброуз так сильно любив, і горе якого має бути таким же нестерпним, як моє. Мій вірний друг та радник, синьйор Рейнальді з Флоренції, запевнив мене, що напише вам і передасть новину, а ви, натомість, розповісте Філіпу; та листуванню з Італії до Англії я не довіряю, тож боялася, що звістку ви отримаєте з чуток, від якогось незнайомця, або ж не отримаєте взагалі. Тому я й прибула до Англії. З собою я взяла всі речі Емброуза, його книжки, одяг, усе, що Філіп хотів би зберегти й що тепер по праву йому належить. Якщо ви скажете, що з ними зробити, як надіслати і чи варто мені самій написати Філіпові, буду невимовно вдячна.
Флоренцію я покидала раптово, імпульсивно, і не шкодую про це. Без Емброуза я там лишатися не могла. Подальших планів, у мене немає. Гадаю, після такого страшного потрясіння час на роздуми просто необхідний. Я хотіла потрапити до Англії раніше, та корабель, на якому прибула, не був готовий відплисти. Наскільки я знаю, у мене в Корнуолі ще є рідні, Коріни, та з жодним із них я не знайома і не маю бажання їх тривожити. Мені хочеться побути наодинці. Можливо, після того, як трохи відпочину, я подамся в Лондон, і там уже щось плануватиму далі.