Чекатиму на ваші інструкції стосовно того, що робити з речами Емброуза.
Я прочитав листа ще раз, двічі, а може й тричі, і повернув хрещеному батькові. Він чекав, що я скажу. Я не промовив ані слова.
— Бачиш, — повільно протягнув він, — зрештою, собі вона не лишила нічого. Жодної книги чи пари рукавиць. Усе воно твоє.
Я не відповів.
— Вона навіть не бажає оглянути будинок, — продовжував він, — будинок, який мав стати її домом, якби Емброуз був живий. Її подорож… ти ж, звісно, розумієш, що якби все повернулося трохи інакше, ви прибули б разом? Вона приїхала б до себе додому. У чому ж різниця? Весь люд із маєтку радісно вітав би її, слуги були б самі не свої від хвилювання, сусіди без упину приїздили б познайомитися, та натомість — вона сама в готелі в Плімуті. Може, вона приємна, може, й ні — звідки мені знати, я з нею не зустрічався. Та ось до чого я веду — вона нічого не просить, нічого не вимагає. І все ж вона місіс Ешлі. Вибач, Філіпе. Я знаю, як ти до неї ставишся, і розумію, що мені тебе не переконати. Та як друг Емброуза, як його довірена особа, я не можу просто сидіти тут і нічого не робити, у той час як його вдова приїздить самотня до Англії. У нашому будинку є кімната для гостей. Їй тут будуть раді, аж доки вона не вирішить, що робити далі.
Я підійшов до вікна. Луїза, як виявилося, нікуди не від’їздила. З кошиком на руці вона зривала голівки зів’ялих квітів на клумбі. Вона підвела голову й помітила мене, помахавши рукою. Я подумав, чи прочитав хрещений листа їй.
— Отже, Філіпе, — сказав він, — ти можеш написати їй або ні, як хочеш. Не думаю, що ти палаєш бажанням зустрітися, і якщо вона прийме моє запрошення, я не стану кликати тебе в гості, доки вона не поїде. Та ти маєш написати їй хоч щось, повідомити, що отримав усі ті речі, які вона для тебе привезла. Я можу написати від твого імені в постскриптумі.
Я відвернувся від вікна й поглянув на нього.
— Чому це ви вирішили, що я не захочу з нею зустрітися? — запитав я. — Я дуже цього хочу. Якщо вона жінка імпульсивна, а це можна припустити з написаного в листі — і, здається, Рейнальді теж про це казав, — я так само можу діяти імпульсивно, що, власне, й пропоную. Адже одразу ж поїхати до Флоренції теж було рішенням імпульсивним.
— Отже? — запитав мій хрещений батько, насупивши брови й недовірливо на мене поглядаючи.
— Коли писатимете в Плімут, — сказав я, — повідомте, що Філіп Ешлі вже чув новину про смерть Емброуза. Що він, отримавши два листи, побував у Флоренції, відвідав віллу Санґаллетті, зустрівся з її прислугою, з її товаришем та радником, синьйором Рейнальді, і вже повернувся. Напишіть, що він людина проста, і живе простим життям. Що він не обізнаний з манерами, не вміє вести бесіди й не звик до жіночого товариства, чи, точніше, до товариства взагалі. Однак, якщо вона бажає зустрітися з ним і відвідати дім її покійного чоловіка — будинок Філіпа Ешлі в розпорядженні його кузини Рейчел, у будь-який зручний для неї час. — Я поклав руку на серце і вклонився.
— Ніколи б не подумав, — повільно промовив мій хрещений батько, — що ти можеш бути таким жорстоким. Що з тобою сталося?
— Зі мною все гаразд, — відповів я. — Скажімо так, мов молодий бойовий кінь, я почув запах крові. Чи ви забули, що мій батько був солдатом?
І я вийшов у сад зустрітися з Луїзою. Новина приголомшила її навіть більше, ніж мене. Я взяв її за руку й затягнув до альтанки біля галявини. Ми сіли там разом, неначе змовники.
— Твій будинок зовсім не годиться для прийому гостей, — відрізала вона одразу ж, — тим паче, для такої жінки, як графиня — як місіс Ешлі. Бачиш, ніяк не можу припинити називати її графинею, якось саме виходить. Чому, Філіпе, там за двадцять років не жила жодна жінка? В якій кімнаті ти її розмістиш? А подумай-но про пил! Не лише нагорі, а й у вітальні. Я помітила його на тому тижні.
— Це все неважливо, — відповів я нетерпляче. — Вона може прибрати й сама, якщо їй так цього хотітиметься. Чим гіршим їй здасться будинок, тим краще для мене. Хай пізнає те безтурботне щасливе буття, яким ми жили з Емброузом. Не те що на її віллі…
— О, ти дуже помиляєшся, — вигукнула Луїза. — Не можна, щоб вона вважала тебе грубим неуком, таким, як ті робітники на полях. Цим ти поставиш себе в невигідне становище ще до того, як заговориш до неї. Не забувай, ця жінка все життя провела на континенті, вона звикла до розкошів, до безлічі слуг — кажуть, слуги в них там куди кращі за наших — і вона точно привезе з собою чимало суконь, прикрас, а не тільки речі Емброуза. Вона стільки чула від нього про цей будинок, що очікуватиме на щось пристойне, таке ж, як її вілла. А якщо все лишити брудним, запиленим, смердючим, мов собача будка — ти ж не хочеш, щоб вона побачила будинок таким, Філіпе, заради Емброуза, не хочеш?