У Томашполі на станції у різкому світлі Люда начебто пізнала його, але не хотіла дошукуватися в пам'яті. Розстебнута куртка, з штанів вилізала несвіжа сорочка. Покриті інеєм мішки лізли в автобуса. Вадим подався вперед, і з-під сорочки вилізла брудна білизна. Люда дивилася йому в лице, слухала, хоч і не чула, а відчувала прямо перед собою його чорну білизну. В автобус набилося повно людей.
— Діти є? — Спитав Вадим.
Люда похитала головою.
— Чого так? — Блиснув зубами. — Мій через рік до школи піде.
Люда мовчала.
— Бачу, що ти закачалася?
Люда кивнула.
— Як поїде, то дивись на дорогу.
Люда знову кивнула і прикрила очі. Надворі стало зовсім темно.
— Ні, ні, не закривай очей, дивись на дорогу, — він став такий поважний. Все тримався вгорі за поручень, хитався, коли автобус летів по вибоїнах.
В темряві серед важких і різних запахів Люда напружено чогось принюхувалась. Вадим ще щось питав, але вона недочула й задрімала.
Другого дня ввечері Люда сиділа з ногами на дивані, пила чай і дивилася по сьомому каналі американський фільм. Коля мився, бо приїхав дуже змучений. Люда подивилася на свої руки, подумала, що на старості вони стануть такими ж випрацьованими і грубими, як в мами, подивилася в чашку на чай — ще гарячий.
Раптом згадала. Колись на зарослому травою чийомусь погребі догнала того Вадима, повалила на землю і на очах усіх хлопців побила. Може, була в шостому класі чи в сьомому. Але ж сиділа на ньому зверху й насправді товкла, хоча десь всередині тремтів холодний страх. Не треба було з ним говорити. Це ж він на п'ять років молодший і має сина шести років. Такий колись паскудний був, мало била. Його теж працює в бібліотеці, чи вона хоч читати вміє.
Коля вийшов з ванни в трусах, високий, широкоплечий, сильний, мокре пасмо чорного волосся спало на лоб. Сів у крісло — ноги трохи не до середини кімнати.
— Ну як?
— Нічого, вже не нудить, — Люда подивилась на нього.
— Добрий фільм?
— Не знаю. Тільки почався.
— Чайник ще гарячий?
— Так. Хочеш чаю? — Люда спустила з дивана ноги. — Сиди, сиди, я сам.
Люда подивилася в спину його підтягнутій постаті, не повертаючи голови, хапливо сьорбнула з чашки, стримала кашель і зраділа, що Коля не почув.
Айстри
Айстри присохли. Диригент-вітер розкрилився над школою, хрупав тремтячими пальцями каштанів, але вже півгодини не міг настроїти всього квітника. Молоді яскраві айстри, які виросли біля криниці, сміялися, перешіптувалися, заважали почути фальш і згадати мелодію, яка звучала тут колись. Ось вітер упізнав її в кроках першокласника, але кляті горобці! Почав їх розганяти, і хлопчак здивовано зупинився. Чого це горобці сперечаються, і чого вітер виганяє їх з бузкових кущів?
А сонце щоранку падає золотим нотним станом крізь велич каштанів на землю.
— Ну що, згадав мелодію?
— Не заважай, — нервово стріпує диригентським струменем вітер. — Я не хочу її повторювати і не зможу, — махнув накрохмаленими манжетами. — Я не хочу, щоб люди пам'ятали його ходу, ритм кроків.
Цесарки дивилися крізь металеву сітку байдужим оком. Вітер вирвав із сухих пальців каштана попсовані розмашистим почерком жовтаві листки партитури, покрутив їх в руках і безсило опустив на землю.
— А ти ходив до його учнів? — запитало сонце.
— Ходив, — обхопив довгими руками коліна вітер, — їх нема вдома. Вони на роботі, — додав тихо.
— А ти сходи знову.
— Ні, — замотав головою вітер, крутнувши опале листя. — Вони зайняті. Дуже.
. — Ну бувай, — винувато посміхнулося сонце крізь гілля. — У мене теж робота.
Сонце повільно виходило з-за дерева, змотуючи нотний стан у сліпучу ноту, аж вітер мружився, кидаючи погляд у небо. Сонце шалено крутилося навколо гарячого променя-осі, і наче нічого ніколи не було. Ні нотного стану, ні рожевого голосу, а тільки важка праця яка вичавлює піт з постатей біля автостанції та розгладжує щоки конюшини, зім'яті пальцями росяної любові.
— Чуєте? Де вона поділася? — Дядько витирав хустинкою щетинисту шию. — Дайте білет до Олександрії. Дайте, бо автобус піде. Чуєте? — В дитинстві оглух на праве вухо, яке від цієї непотрібності заросло жовтуватим волоссям. А ліве вже від старості не до всього дослухалось. Він заглядав крізь пил і скло в касу, а бачив тільки віддзеркалену гримасу.
Мухи не мали сили не те, щоби літати, а повзати по жаркому повітрі автостанції. І раптом — сало! Дядько забув, що вранці змилював цією хустинкою ще тепле свиняче сало з колодочок пальців.