— Може й будуть, а хто буде платити за роботу? — Дмитро склав газету. — Ну що по маленькій?
— Можна.
Дмитро розлив горілку. Випили. Василь взяв помідор, товсті складки на лобі злилися в одну перерізану ниткою.
В хату зайшла Надька.
— Тату, пішли в зберкасу.
— Пішли.
— Чого, Василю? — Дмитро відсунув пляшку.
— Вавчер забрати.
— А, воно треба.
Надька по дорозі зірвала яблуко, захрумтіла ним аж батькові пішла оскомина.
— Де ти була?
— На вулиці, — йшла впевнено здорова й дебела.
«Куди її подіти, віддав би заміж. Як той вавчер».
— Пішла в училище, допильнувала б Василя. — Говорив наче сам до себе.
— Він мені нашо, — смикнула Надька плечем. — Піду на курси в Київ.
— А платити чим?
— Продамо трохи картоплі.
Мовчки йшли дорогою вниз, вниз, вниз.
Біля зберкаси Василь став, тремтячими пальцями витяг приму.
— Йди спитай. Я зараз прийду.
Надька ввійшла в темний коридор, смерділо мишами й лаком. Василь курив біля дверей, дим плутався у гілках, листі, крутився біля щілин-очей. «І нашо той вавчер Приходьку? Хіба буде щось мати?»
— Тату, йди розпишися.
Василь здавив вогник пальцями, поклав недопалок до кишені.
— Не питала коли гроші за них будуть платити?
— Не питала.
— Ну так, тобі ж нащо.
— Тату!
Василь ввійшов у невелику кімнату, напхану спертого жіночого духу.
— Розпишіться.
Тримаючи ліву долоню на зап’ясті правої, знайшов галочку на рябому від лінійок листку.
— Покажіть паспорт, — дівчина полистала, поклала на стіл. — Чого дочка не отримала паспорт?
— А бог її знає.
— Зачекайте. — Дівчина згорнула листки, вийшла з кімнати.
Василь пропустив крізь щілини безликі силуети за столами, пхнув руки в кишені і вийшов.
Ввечері Приходько подзвонив дочці.
— Алло, доця, маю ще один вавчер.
— Який?
— Василя.
— Що я з ним буду робити? Він же іменний.
В трубці затріщало, Приходько недочув.
— Нормальний, нормальний!
— Нащо він мені!? То чужий!
— Ти ж казала, що тобі треба! — Приходько встав.
— Та треба, треба.
В хату налізли сутінки, Приходько кричав у телефонну трубку, наче на другий край землі.
Літній сон
Моїй матері
Таке ж небо було там, серед поля, де стояла хата. Тільки там зорі падали на стріху, викрешували зелених світлячків і летіли через яр прямо в Буг. А тут вони лежать на дні мілкого ставу бляшаним відблиском ліхтарів. Поле там дихало під босими ногами, муркотіло нічними тракторами і навіть коли замовкало, все одно у вусі щось затишно бриніло. Там можна було сидіти на призьбі, збивати прутиком спориш і дивитися, як ластівки ковзаються по дротиках своїх пісень. Тоді ще можна було чекати…
Гусак злякано скрикнув, і Галина, наче розбуджена громом, залементувала:
— Гусі, гусі, гу-сю-сю-сю-сю-у-у!
Гуси не хотіли виходити зі ставу. Крутились виром, гегали, коли голос Галини от-от мав зірватися. Вона відійшла од переляканої блискавками верби. Табун цьвохнув крильми, крутнувся довгим ланцюгом, пізнаючи самотню постать хазяйки.
Наче збовтаний намул, до неба здіймалися сутінки. Галина зловилася на думці, що почала частіше згадувати мамину хату і своє дитинство.
Гуси закричали, але вже якось сумно.
— Ой, гиля, гуси, на Буг… — Чомусь не могла далі згадати. Втомлено подивилася на тьмяне плесо ставу з лілією табуна і повернула додому. Від вологого холоду почало нити застуджене коліно, а, може, то відгикувалося вчорашнє сапання. Сунувши руки в кишені колись квітчастого халата, дибала дорогою. З пальців тупо сіпався біль. А завтра знову носити порожні ящики, і рукавиць знову не буде. А шоферюги бігатимуть з чайної в контору, щоб матюкатись й гупати кулаками по столі.
На кагатному полі прожектори впали у небесне молоко. Десь гаркнув трактор, другий, і почалося: щоденна гризня людини, заліза й землі. Галина зіщулилася під тими звуками, наче бадилина, яку не зім'яв трактор, притулилася до байдужого стовпа і вціліла одна-однісінька серед поля.
— Чого не лягаєте спати, мамо?
— Трактори перемовляться, чуєш?
— А вони хати нашої не зачеплять?
— Ні, дитино, спи.
— Матіола пахне. Відчиніть двері в сіни.
— Горбачі заїдять.
— Ні, розкажуть, де літали…
Галина йшла біля довгого будинку, який зараз скидався на велику буду з п'ятьма дверима у боковій стіні. На даху вітер, як свиня рилом, підкидав шмат бляхи, саме над її квартирою.
На лавці, біля прочинених дверей, покувікували сусіди. На привітання Анюта кивнула знизу вверх, наче щось підкинула розпливчастим підборіддям, ногою відгребла соняшникове лушпиння.