У цеху знайомий запах пороху і ще чогось, Ірина ніяк не могла зрозуміти, чого. Одноногий майстер Міля Йосипович у бухгалтерських нарукавниках показував цех. Тріскотня і гудіння машин, засмальцьовані лекала — Іринина внутрішня напруга спала — все, як у них удома. От майстер пришкандибав до столу, зміряв усіх по черзі з ніг до голови, сказав, що завтра буде більш конкретна робота, і відпустив їсти.
Дівчата вийшли на вулицю. Оля пішла шукати перукарню, Неля пішла дзвонити додому. «Додому — це в Київ», — збагнула Ірина уже в магазині. Вона вийшла, хапнула повітря, і здалося, що дуже давно живе в цьому місті. Але це лише на мить. Це місто таке ж саме. Ірина повернула до гуртожитку, все ж який-небудь притулок. Звичайно, педінститутський кращий за петеушний з лайкою і диким криком (їм про це говорили у цеху).
Але кімната все ж необжита. Якоюсь тимчасовістю віє зі стін і від холодних батарей опалення. Хоч би хто прийшов. Ірина поставила чай, витерла туфлі.
— Ірка, яку, я знайшла кафушку, умреш! — Неля влетіла живим вітром. — Сьогодні ми йдемо на каву. А потім… — вона покрутила синеньким папірцем.
— Що це?
— Я познайомилась з льотчиками, і вони попросили купити пива. Вони живуть в центрі, у готелі «Україна». Ми йдемо в гості. Може, ти не хочеш? Я сказала, що буду з подругою, їх аж четверо.
Пива в пляшках у місті не було, і дівчата купили трилітрову банку у пивбарі «Янтар».
— Наївні люди, — сказала Неля, коли вони вийшли із задушливого підвалу. — Перевелися з Чехії і захотіли нормального пива. Це ж пійло.
Ірина відчувала, що Неля почувалась зверхньо. Оля відмовилася з ними іти, хоча це і так було ясно.
Кафе було в центрі, біля універмагу. Звичайне літнє кафе, але було зрозуміло, що сюди ходять лише свої. Неля про щось звично розмовляла з барменом, передавала на сусідні столики запальничку. Ірина не встигала за подіями. Якісь хлопці попросили сірники, Неля пішла до бармена, а Ірина втомлено сиділа за столиком. Відчувала, що чоловіки звертають увагу на неї, але зараз нічого не хотілося. Так же незвично почувалася у номері готелю, до кінця і не збагнувши Іри в очко. Були моменти, коли жалкувала про такий відпочинок і в ту ж мить заздрила Нелі. Полегшало на свіжому повітрі. Льотчики кілька разів натякнули на гарну можливість залишитися, та Ірина зберігала солідарність з Нелею, і кава, змішана з пивом, просилась на відпочинок.
В тролейбусі Ірина подумала, що ніколи не зможе керувати чоловіками. Їй треба надто багато часу, а Неля, — у неї такий природно-намальований рум'янець, вона так посміхається. От і зараз Ірина, можливо, і залишилася б з льотчиками, але навіщо…
Тролейбус вигоцував перед світлофором.
— Ну, тепер нехай спробують жити в курятнику, — мовила Неля. — Кололо їх щось у чехів.
Ірина кивнула, бо не знала, що сказати. Якась безсилість навалювалась, а може, просто повернулась.
А в гуртожитку краще, ніж у готелі, можна вимити руки і впасти на ліжко.
— Давайте пити чай! — Неля не знала спокою, бігала по кімнаті, включила кип'ятильник.
— Тут уже два чурки приходили, але я не відчинила, — Оля сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру.
Дівчата зайшлися сміхом.
— А звідки ти знаєш, що чурки? — Не могла заспокоїтися Неля.
У двері хтось постукав.
— Я уже сплю, — Оля пірнула під ковдру.
— Ми вже спимо, — Ірина стрибнула до вимикача і відчула в собі силу діяння.
— Вони ж чули, як ми сміялися, — прошепотіла Неля. — На, одягни зверху і скажи, що спимо, — Ірина навпомацки знайшла свою нічну, кинула Нелі.
Крізь прочинені двері Неля випхнула кілька слів, але двері хтось притримав. Ірина хотіла хоч що-небудь розібрати — дарма. Коридорне світло падало Нелі на спину, ні — нижче. Вона закрила двері, ввімкнула світло.
— Все. Нас усіх запрошують у гості.
— Взагалі-то не хочеться йти, — Ірина ліниво сіла на ліжку.
— Нєт, ти смотрі, — Неля сіла до столу, сьорбнула з чашки. — Я одна нє пойду. Да і вообще. Можем нє іті.
Ірина зрозуміла з інтонації і повірила, що Неля може піти, а може і не піти.
Неля звично розчесалася, як робила це кожного вечора, і в довгій нічній сорочці сіла допивати чай.
— З вашими хахалями нікуди не вийдеш, — напівжартома сказала Оля і вилізла з ліжка.
— А от цього не треба, — Неля театральним жестом її зупинила. — Нас тут, розумієш, зовсім не було, а події вже розгорталися.
— Так, так, зараз складемо протокол, — постукала ложкою Іра. — Так що, постановили: йдемо втрьох або ніхто не йде.
Оля визирнула в коридор.
— Ні, ні, я зараз прийду.