Дівчата засміялися услід.
Пиво у шлунку то засинало, то прокидалось, Ірина прилягла на подушку. В голові шуміло. Хотілося поїхати з цього міста туди, де яскраві вогні, тонкі запахи, високі люди, які не говорять, а співають. Ірина посміхнулась, заплющила очі.
— Ти чого?
— Нічого. — Ірина кинула погляд на Нелині руки, згадала, що десь брала з собою лак, сіла фарбувати нігті.
— Такий холод, — з'їжилась Оля. — А вам ще хочеться кудись іти. — І вона знову полізла під ковдру.
— Ні! Ні! Вилазь.
— Я нікуди не піду, — Оля натягнула ковдру під шию. — За цілий день і не нагрілася. Мене не запрошували.
— Як це не запрошували? Запрошували всіх! — Іра закрутила лак.
— Так, так, — Неля фарбувалася посеред кімнати під самою лампочкою.
Ірина відчувала непотрібність цієї ситуації. Чомусь подумала, що там, у готелі, не домовлялися про наступну зустріч, не вимагали телефонів. Якось просто, звичайно говорили про дурниці. Навіть не з’ясовували, хто одружений. Ірина посміхнулася. Дивно.
— Пішли. Що, будеш сама в кімнаті сидіти?
— Hі-ні. — Засміялась Неля, Оля не просто так хоче залишитись…
— А… — змовницьки підтримала Іра.
— От зарази, — Оля вилізла з-під ковдри, натягнула джинси, чорний светр. — Іду!
Дівчата зареготали.
— Знаю, знаю, — жартома сердито сказала Оля. — Щоб ви знали, узбеки не в моєму смаку.
А потім за ними прийшли Юра і Раф. Ірина глянула на їхні давно непрані спортивні костюми, поки підіймалися сходами на верхній поверх, — захотіла вернутись.
У кімнаті Юри гриміла музика, що не можна було й слова сказати чи почути. Хлопці розмовляли між собою по-узбецьки. Ірині знову захотілося піти звідси. Вона ніяк не могла зрозуміти, як Нелі вдається і тут влитися в розмову. Виявилося, що сьогодні свято плова. Горілки на столі не було, але коли поряд сів Марат з величезним перснем на середньому пальці правої руки, Ірина вловила запах спиртного. Але вони напружено посміхалися. Ірина почувалась незвично серед низькорослих, з вузькими, широко посадженими очима, смаглявих хлопців. Вони зиркали з-під чорних брів, зрідка гортанно перемовлялись. Жодного з них Ірина ніяк не могла уявити учителем російської мови.
За голосною музикою не чутно слів сусіда. Ірина кивала головою, розглядала стіни. В кімнату заходили, виходили якісь люди, передавали через стіл касети, книги. Ірина хотіла вийти, але забула, як звуть сусіда.
Стіл відсунули, почали танцювати. Ірина підійшла до Нелі, голосно сказала у саме вухо.
— Мені набридло!
Неля кивнула головою.
Ірина обвела поглядом уже незнайомі обличчя, почала пробиратися крізь натовп, що коливався, дихав одеколоном, спиртним, цигарками.
В нутрощах збунтувалося пиво.
Ірина вийшла у порожній коридор. Біля сходів її наздогнав сусід по столу.
— Ти уже уходіш?
— Да, устала. — Ірина прощально махнула рукою.
— Так всьо палучілось, — він був нижчий від Ірини і, мабуть, молодший. — Еті папріхаділі. Ми хатєлі проста пасідєть, пагаваріть, а ім падавай діскацеку. — Здавалось, він жалкував, але Ірина вже не звертала уваги.
— Пашлі, я што-та тєбє пакажу, — він вперто, хоч і несильно потягнув коридором.
— Я не хочу, — Ірина слабко намагалася витрусити свою руку з його квадратної долоні.
Він штовхнув двері кімнати, у якій було темно, десь ліворуч за стіною глухо гупала музика.
— Здєсь нєту свєта. Садісь! Гдє-то била свєчка. — Він почав щось перекидати в тумбі, заглянув за штору. — О, здєсь лампа прямо в самоє окно, — відхилив штору. Вуличний ліхтар зазирнув у вікно.
— Устала?
Ірина мовчки кивнула.
— Можешь лєчь.
— Нєт!
Помовчали.
— Я пойду, — Ірина встала.
— Куда ти спєшішь? — Він підійшов, обхопив руками, повалив на ліжко.
Ірина вперлась ліктями в груди. Вона не чекала такого. Почуття гидливості, бруду напружилось всередині.
— Убері рукі!!.
— А то што будєт? — Він хапнув ротом по шиї. — Чєго ти баішся? — Він заломив одну руку Ірині за спину і ніяк не міг зловити другу.
— Пусті! Мнє больна!
— Ну, тогда давай нє будєм ссоріца. Давай?
— Давай.
«Це вже занадто!» З обуренням штовхнула його в груди, зірвалась з ліжка, кинулась до дверей. В сутінках помітила порожню пляшку на столі, затисла в руці.
— Открой дверь! — Випалила низьким, чужим голосом.
— Дура! — Він встав, заправив сорочку в штани. — Сама откривай.
Ірина ніяк не могла намацати замка. На стіні чорнів вимикач. Ірина натиснула — загорілося світло.
— Нєту свєта? — Їдко запитала.