— Не зрозуміла, — перепитує вона.
— Вам оплачують це додатково? — Висвітлює він вставлені зуби.
— Не знаю, — піднімається брова, — це моя робота.
— Зрозуміло, — і він підпирає голову пересушеними долонями.
За зсунутим рядом столів силуети екзаменаторів, їх тіні на блідо-зеленій стіні.
Лариса нахиляється до Бориса Петровича.
— Ви знаєте педагогіку?
— Її всі знають. Чи не хочете води? — І, не дочекавшись на відповідь, тягнеться до мінеральної. В кімнаті починається ледь помітний рух. Студентки намагаються ковзати задами по стільцях, обсмикують спідниці на рожево-повні коліна.
Володимир Васильович випростує під столом ноги, відкидається на спинку стільця і втуплюється у стелю. Заочниці сміливішають, їхні обличчя оживають. Борис Петрович несподівано перехиляється через коліна Лариси так, щоби торкнутися плечем її грудей і відчути дихання на своїй випещеній шиї.
— Володимире Васильовичу, мінеральної не бажаєте?
Той опускає каштанового погляду, робить його земним, заперечливо хитає головою. І знову в кімнаті все, крім квітів, завмирає, а квіти пахнуть. Володимир Васильович заплющує очі і, здається, спить. Студентка витягає пляшку кефіру, стелить носовика, щоби не цокнула пляшка, розкручує ручку, бере її в губи і майже безшумно починає смоктати. Потроху нахиляє пляшку, облизується, закручує ручку, витирає її, ставить пляшку на підлогу і знову нахиляється над своїм завданням. Володимир Васильович розплющує очі, нервово хапає ніздрями повітря, — якби мав вуса, то їх кінчики б ворушилися, — кидається щось писати крученим почерком. Задумавшись, бавиться ручкою, розкручує її — з ковпачка на нього смиренно дивиться тарган. Володимир Васильович швидко закручує. Яка гидота! Хочеться витрусити його і розчавити. Кидає ручку на стіл — в кімнаті все здивовано завмирає.
Володимир Васильович відчуває сусідів погляд. Чого він другу годину витріщається? Так, вони ровесники, але хто винен, що той — доцент, а Володимир Васильович — професор? І що він хоче сказати цим безсило-впертим поглядом, що? Яке його діло, де захищався Володимир Васильович? Тільки тепер він помічає, що студентка відповідає, але вловити суть її слів неможливо, — Бог з нею. Володимир Васильович відчуває раптове полегшення, кидає погляд ліворуч-праворуч.
— У мене запитань нема, — відводить очі сусід.
— Дякую, — Володимир Васильович ліпить самозаглиблену посмішку студентці, — залишайте свої записи і йдіть відпочивати.
— Ну і голос, — шепче Лариса Борису Петровичу. — Їй можна працювати замість мегафона, — чується тиха відповідь. — Будьмо, — скачуть зі склянки бульбашки.
У високому кубі кімнати пресується повітря. Під стелею байдуже горить лампочка. Крізь розчинені вікна у кімнату лізе цвірінчання горобців, які сваряться біля самісінького вікна. Тихо гупають двері, то пішов курити секретар — викладач музики. Володимир Васильович подумки відзначив, що він виходить кожні півгодини. Який довгий і гарячий день, може, тому, що останній. Лишається написати звіт, одержати гроші — і все. Володимир Васильович зітхає, він втомився за це літо. Майже не прислухався до відповідей (добре натренований внутрішній голос підкаже), та і що цим людям дано відкрити нового? А міг же відмовитися від цієї роботи. Міг. Мабуть, треба уже на пенсію, — загострилась посмішка.
— У вас все? — Сухим голосом до студентки. — Залишайте свої записи і йдіть відпочивати. Дякую. — Почало сіпати у потилиці. Швидше б усе це кінчалось. Володимир Васильович ковзнув поглядом по кімнаті, встав, згорблено підійшов до однієї студентки, глянув на її порожнього аркуша, потім сунув руку в стіл і витяг дрібно списані листочки зі свіжими плямами пилу.
— Це не моє..! — Злякано підвела вона погляд.
Володимир Васильович мовчки сів за стіл, — «чи бувають такі широкі зіниці? Чорт знає що!»
Коли вийшла остання студентка, всі потягнулись до газводи.
— Щось ми сьогодні довго, — Борис Петрович подав склянку Ларисі, жартома цокнувся. — Ваше здоров'я!
Вона посміхнулась.
Володимир Васильович зсунув брови (цілий екзамен про щось шепталися, а тепер ще й цокаються).
— Товариші! — Прокашлявся Володимир Васильович.
— Як голова державної комісії я повинен сказати, що знання з педагогіки у студентів низькі…
Володимир Васильович говорив і, коли оглядався на членів комісії, помічав, що вони розглядають його, дослухаються до тембру голосу, слідкують за рухами, але не розуміють. Секретар збирав зі столів порожні пляшки.