— О-о-й-я-а-а-к-т-у-у-т-г-г-е-е-е-ц-ц-а-й-й-е! Ль-ль-і-і-і-зь-зь-м-м-м — о-о-о-в-в-и-и-и-и-ш-ш-ч-ч-е-е-б-б-о-о-о-п-п-о-о-в-в-в-и-и-п-п-а-а-д-д-да-й-й-е-е-м-м-м-о!
Вони пролізли крізь шпарку всередину машини. — Ух!
— Сусідко, твоя ніжка ще більше надломилася.
— Що ж я зроблю. Носила-носила цукор, та і зламала. А тепер не знаю, що буду їсти взимку.
Лізли, розмовляючи, по черевикові, штанах, рукаві.
— Але ж мусимо робити. Гуртом носимо, гуртом будемо зимувати. Дадуть тобі цукру взимку.
— Що ж мені дадуть із зламаною ногою. Аби не випхали на сніг.
— Було говорити там, у самому низу.
— Кому ж я скажу, треба робити. Вони не чують, для них треба робити.
— Ой-ой! Скільки тут диму! Біжімо на діл.
Водій глянув у дзеркало.
— Алєксандр Владіміровіч! У вас мурав’ї бєгают по шляпє.
— Гдє? Ти што!? — Хапає капелюха, б'є до спинки сидіння.
— Тримаймося, бо печінки витрусить!
— Володя! Нєту?
— Нєту, — сміється водій.
— І как оні забєжалі?
— Может, в конторє. Здєсь же вєздє сахар.
— Нє совсєм. Ето ж старий завод. Хотя, сейчас посмотрім.
— Сусідко, агов! Де ти?
— Тут я, тут — на капелюсі. Ой-ой-ой, моя ніженька!
— Не плач, зараз прибіжу.
— Пошукай там десь мою ніжку! Ой-ой-ой!
— Боже! Відломилася?! Ось-ось, не плач, вона на рукаві.
Сіли дві мурахи за коміром пальта, тримала одна п'ятьма лапками свою відламану ніжку.
— Не плач, сусідко. Я допоможу наносити тобі цукру.
— Добре…, — крізь сльози.
— А ти не носи більше вниз. Ми носимо, а ті, що замуровують, їдять. Такі, як ми, а половину з'їдають. Носімо собі, он дітей годувати. Так?
— Так, — шморгаючи носом.
— Я сама хотіла піти в самий низ, сказати, щоб нам трохи залишали. А мене не пустили! Чого, каже, йди робити. Роблю, роблю і нічого не маю! А внизу їдять і їдять! Отак-то. Чуєш, як пахне. Тримай ніжку, полетимо на землю.
Олександр Володимирович виліз з машини, натягнув рукавички.
— Так, — озирнувся. — Володя, дай мені документи.
Водій подав з машини течку.
Мурахи скочили з плеча і впали біля калюжі з патокою.
— Їжмо, бо треба мати силу далі.
— Так, так.
Ввечері задзвонив телефон. Відставила борщ, щоб не википав.
— Ало!
— Маріє, як ти?
— Нічого. Дали пенсію?
— Ні ще. Чула? Сьогодні приїжджав якийсь на завод машиною, щось дивився.
— Хоче купити?
— Бог його знає. Як купить — нас повиганяють. — Я знаю? Може, подивився, що роботи багато і грошей треба, та й поїхав.
— Може…
Тепло
Антоніна стояла біля вікна у відгородженому величезною білою шторою гардеробі і крізь сльози розглядала сплетіння ниток на медично-білому халаті. Коли набігала сльоза, квадратики здавались набухло-сірими, вії не могли вдержати, тягуче відпускали важку сльозу і швидко стулялися, наче хотіли наздогнати ту, що вже розтікалася по тканині. В якусь мить Антоніна відчула себе сльозою, збігла по трьох темних віях і летіла, боячись цього польоту, на білі квадратики. Хотіла відволіктись, але думки повзали навколо білого солоно-мокрого поля. «А врешті-решт, чого плакати, — подумки заспокоювала себе. — Через десять хвилин з другого поверху хірургії зійде мама, одягне пальто, і ми вдвох повільно підемо до автобуса. Нічого страшного?» — швидко закапали сльози.
— Нічого, — пошепки повторила Антоніна.
Немов, підкоряючись її владному шепоту, сльози перестали капати. Тепер повіки не збирали їх у краплину, а пекуче розганяли по оці. Антоніна дивилась у замерзле вікно. «А у Вінниці, мабуть, холодніше. Там завжди холодніше, і снігу випадає більше. Ще тоді, давно, восени, коли приїхала після десятого класу на роботу, було холодно. І вже вісім років, а все холодно. Холодно. Та, — подумки махнула рукою і криво всміхнулась. — Поїхала одна до міста і за ці роки навіть не побачила його — цього міста. Якось воно само по собі, а я сама. Чого, може, і не сама. Треба якось матері сказати про Андрія, — і в грудях чи то потепліло, чи стало ковзко. — А як же інститут іноземних мов, туристи, автобуси, мікрофони, сліпуче сонце у смоляній каві? Мабуть, таки треба вийти за Андрія, щоб забрати звідси матір».
Крізь щілину між шторою й дверима Антоніна бачила санітарок з відрами, куток вестибуля, в якому тихо перемовлялись жінки, хлопчика, що сидів, охопивши прозорими ручками банку з компотом.
Рука з маленьким годинником на зап'ясті відхилила штору.
— Ти тут? — Тихо запитала мати.
Вони повільно почали складати речі, зрідка перемовляючись.
— Обережно, не зімни лікарняний.