«А все-таки добре, що мати буде вдома», — думала Антоніна. Її тихий сум розтавав, і лише внутрішні схлипування з гіркотою нагадували про сльози.
Подала матері пальто.
За ширмою, біля столика колихнулись голоси, ширма відхилилась, і ввійшли дві жінки.
— О, добрий день! — Виплутувалась з халата одна. Мати, посміхнувшись очима, привіталась.
— Та й чого тут? — Запитала жінка, складаючи дві хустки.
— А, — колихнула повітря рукою мати. — Є чого. Печінка і нирки, — додала вона, помовчавши.
— От біда, — похитала жінка величезною від грубих хусток головою. — А в мене зять упав з горища і поламав ногу, та хірург каже, що нічого страшного, — перейшла вона на низький бас. — То я сьогодні покинула роботу та й прийшла. А ви давно тут?
— Два тижні, — відповіла мати.
— І шо, легше?
— Та поки шо не знаю.
— То ви знаєте шо, жінко добра, я вам скажу? Є в нас у селі Варка, ота, з Нетребівки. То її боліло, боліло, все ходила зігнута на один бік, — жінка показала великою обвітреною рукою, де боліло Варку. — Марусю, мо', ти знаєш ту Варку?
— Знаю, знаю. Це ж Гуменний Василь її тримає, — відповіла Маруся, запихаючи волосся під картату хустку товстими червоними пальцями з діагоналями чорних зморшок.
— Ото ж вона і по врачах ходила, і в больниці лежала, а все тако ходила, — перекрутилася жінка. — А потім яланецький чоловік один сказав їй, шо треба взяти картоплину, потерти в чашку, шоб пустила сік, а потім його пити. Який той сік недобрий, а Варка пила його стограмову чашку за день. І така враз зробилася гарна, поправилася, стала все їсти, — надула щоки жінка. — То не могла нічого, а це вже і на короварню пішла робити, і така стала повна, годна і з'їсти, і випити. Ну, прямо така-го, — вона обхопила долонями закутану голову. — Така крепка, гарна, як льоха, стала.
Мати повільно застібала пальто.
— То ви не смійтеся, а тако зробіть собі, та й побачите, — доказувала жінка. — Мо', й поможе.
Антоніна взяла вузлик з речами, і вони вийшли з лікарні. Горобці ковзалися по замерзлих латках асфальту, вітер штовхнув Антоніну і кинувся виривати халат з-під кожушка медсестри, яка підбігла до входу.
Повільно, сизою стежкою йшли до зупинки автобуса.
— А мороз візьме до вечора, — сказала мати посинілими від холоду рисочками губів.
Ластовиння
А ромашки бувають великі й малі і пахнуть по-різному. І чому у ромашок не буває ластовиння? У собак і котів не буває, хоча Сашко казав, що є. Наталка з ним навіть посперечалася. Вони ловили на вулиці усіх цуценят, котів і заглядали у вологі мордочки. Але хіба на чорному носику буває ластовиння? Може, воно і є, та якби ніс був білий, то було б видно, а так…
— Це не такі собаки, — казав Сашко. — У тих, білих цуценят, є ластовиння. А потім вони виростають, стають високі, довгі і худі. А ластовиння робиться плямками по всій собаці і навіть на хвості.
— А я не хочу, щоб у мене потім його було багато…
— Не плач, Наталко. Воно пропаде.
— Коли?
— Скоро.
— Коли скоро?
— Ну… Коли виростеш.
— Як за сім років не пропало, то нікуди не дінеться…
— Не плач. Пішли чистотілом помастимо, як баба Дуся казала.
Від чистотілу не зникло. Навпаки, плямки стали ще більшими, а потім знову все залишилось, як було. І це ж треба, такий малий ніс, а псує весь вигляд. От якби на лобі, то волосся б закривало.
Наталка вже майже зжилася з ластовинням, може, коли про нього не думати, то вивітриться? І деколи вона зовсім забувала.
А тут прибіг Сашко. Виявляється, він не забув, а весь час думав, думав. думав.
— Наталю, хочеш бути гарною? — змовницьки почав. — Ну, без ластовиння.
— Хочу.
— Я таке знаю, таке знаю. Я знаю, як зробити, щоб твоє ластовиння — ну… розтало.
— Як?
— От коли ми так зробимо, ти станеш Наталією Гончаровою, а я — Пушкіним. Мені дід показував картинку. Вона така гарна і трішки на тебе схожа. А ти знаєш, як він її любив?
— Як?
— Ех ти, нічого не знаєш. — Сашко навколішки рвав лопухи кролям. — Може, і вона не знала. Мені дід розказував, що він так її любив, так любив, а потім стрілявся. І його вбили.
— Якщо ми так зробимо завтра, то післязавтра тебе вб'ють? — застигла з лопухом Наталчина рука.
— Ні. Я ще буду любити, а потім піду стрілятись.
— А якщо ти не попадеш?
Сашко подумав.
— Він же попав. А я ж буду Пушкіним. І не обов'язково попадати, все одно, — сказав майже пошепки. — Ну, я побіг, баба Дуся вже кличе. А завтра зайду. Чуєш?
— Чую, — зітхнула Наталка.
Другого дня, вранці, вони пішли шукати мурашника.