Выбрать главу

Сашко ніс у жмені цукерку, якою треба було заманювати мурах, цукерка розтавала, і він часто облизував долоню. Нарешті знайшли невеликого горбика, що ворушився трісочками й мурахами. Сашко зламав хворостину і почав її мастити цукеркою.

— Вони полізуть по хворостині тобі на ніс і почнуть їсти цукерку, а під нею ластовиння.

Наталчина цікавість злякалася, вона зітхнула, подивилась на небо, наче треба було кудись іти.

— Це — не боляче, бо мурахи дуже малі, — заспокоїв Сашко.

Він намастив Наталі носа, приладнав хворостину і почав чекати. Мурахи бігали, збиралися купками, до носа жодна і не думала бігти. Сашко струсив одну дуже цікаву мураху з коліна, витер хворостину сорочкою і більше наквацяв Наталці носа. Мурахи побігли по хворостині, одна добігла до носа і привела за собою цілу купу подруг. Деякі почали їсти цукерку, а дві хотіли залізти в носа, і Наталя весь час здмухувала. Потім усі мурахи захвилювалися, забігали й забули про цукерку. Наталці набридло, і вона поскидала їх на землю.

— Якісь дурні мурахи, — буркнув Сашко. Дівчинка зітхнула. Їй огиділо ластовиння, мурахи, набрид Сашко, і вона мовчки пішла долиною.

Сашко наздогнав її, пішов поряд.

— А Туля вчора зробив нового самопала, — почав Сашко, заглядаючи їй в обличчя. — Сказав, що хоче підстрелити велику собаку і пошити шубу на зиму. Самопал так голосно бахкає, Туля хвалився, що нікого не боїться.

Наталка зиркнула на нього, на сорочку з плямами від цукерки і побігла. Сухі стебла боляче шмагали по колінах, а вона бігла швидше й швидше, щоб вітер задув сльози назад в очі, а вони чомусь, навпаки, збігали по щоках аж до вух. Зупинилася біля хати. А якщо мати вдома запитає, чого плакала? Наталка зачерпнула з бочки дощової води, мазнула по обличчі, витерлась подолом. Вдома нікого не було. Вона зняла з гвіздка старе пальто, постелила біля яблуні, за хатою.

«А хмаринки теж без ластовиння, — думала Наталка, лежачи в тіні. — А може, тут розумніші комахи?» Але було тихо, вітерець досушував умитого носа, а сонце гралося з ластовинням, і якась кузька все лазила по вусі.

— А мурахи справді, дурні, — здивовано почула Наталя свій голос.

— Ні, ми не дурні, — загомоніли мурахи. — Ми не хочемо, щоб Сашка вбили, бо він добрий, пригостив цукеркою. Коли в тебе зникне ластовиння, його вб'ють.

«Справді, — подумала Наталя. — Але ж я дуже хочу бути гарною».

— Ти й так гарна, — зашуміли мурахи.

— З ластовинням ти схожа на сонечко. А хіба сонечко не гарне?

Раптом мурахи забігали.

— Сашка вбили, — пройшов гомін. — Тепер він не піде у третій клас… — А як він її любив…

— Сашко, — повзли сумні гусениці.

— Вбили, вбили, — повторювали сухі полини.

— Це ж через мене, — Наталка скрикнула і… прокинулась.

Сонце обминуло яблуню і нестерпно пекло, навіть кури поховалися. З заводу робітники йшли на обід. Розімлілі коники сюрчали сумно-сумно.

— А може… — Наталка кинулась до хати, забувши про пальто, на якому зразу ж примостився коник-стрибунець.

— Наталю, ой-ой-йо, як ти спекла лице, — похитала головою мати. — Зараз же помасти молоком, бо до вечора все ластовиння облізе, — посміхнулась вона.

— А що, його зовсім не видно? — Наталка підбігла до дзеркала. — Ой, — здивовано застигла.

— Ма, а Пушкіна справді, вбили?

— Пушкіна? А навіщо тобі? По-моєму.

— А чого?

— Не знаю, — відмахнулась мати.

Наталка раптом змила під краном молоко і вибігла з хати.

«Далось їй те ластовиння… і Пушкін, — подумала мати. — Через місяць у другий клас, а їй…», — мати знизала плечима.

Наталка побігла до старої водокачки, де часто збиралися хлопчаки. Сашка там не було. «А якщо я його знайду, Сашко скаже, що ластовиння майже не видно, що воно згоріло, і тоді захоче любити. А потім скаже, що завтра чи післязавтра буде стрілятись. Ні! Ні! — Наталя зірвала листочок чистотілу і, дивлячись у темне дно джерела, поробила цяточки по гарячому носі. — А Туля вчора зробив нового самопала, — злякалась вона. — Треба знайти його і попросити, щоб не вбивав, а Сашка далі заводу самого не пускати. Якщо ластовиння справді, згоріло, я буду щодня малювати його чистотілом, поки Сашко не виросте і не стане льотчиком. І його ніхто не вб'є. Ніколи!»

Автор про себе:

Народилася на Вінниччині. Закінчила середню та музичну школи. Хотіла займатися кіно, а вступила на українську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка.

Працювала на Донеччині у 1988–1991 роках викладачем української та дитячої літератури.