— Сядьте, будь ласка, — це дратувало. — І ще одне. Я віддавав екзаменаційні білети у сейф деканові щодня, звідки у студентів на шпаргалках точні номери білетів і питань? Я буду про це вказувати у звіті.
Володимир Васильович замовк і відчув, що говорив марно, перевів подих.
— Якщо немає запитань, дякую всім за участь у роботі.
Байдуже тиснув руки, збирав папери, дякував за квіти. Швидше б на повітря! Кому потрібні виступи про совість, професійну честь, рівень науки, знань. Але ж говорив щиро. Ні, слава Богу, що давно виїхав з цього міста.
Боліла голова, троянди вп'ялися в долоню, якоюсь дуже важкою видалася тека з паперами.
Володимир Васильович йшов вулицею. Подумки сумно відзначив, що за стільки років у цьому місті майже нічого не змінилося. А вітер наче навмисне крутив сміття між вищербленим тротуаром і низько захмареним небом, хотілося швидше поїхати звідси. Володимир Васильович не помічав, як затихали горобці перед грозою. І раптом ударив дощ. За хвилину змок піджак, холоші бридко прилипли до колін, обличчям текли патьоки. Поки він знайшов схованку, стрибаючи по воді, дощ затих, але проходити не збирався. Володимир Васильович поворушив пальцями у мокрих шкарпетках і почалапав фіолетовими калюжами до зупинки трамвая. Його згорблена постать чимось видавала нетутешнiсть.
Пізно ввечері Володимиру Васильовичу стало погано. Він поцмокав облатку валідолу, але не зміг довго терпіти металево-сiпаючого присмаку в роті.
Здалося, що хтось стоїть за спиною, заглядає через плече на листки, дрібно списані олівцем. «Треба, мабуть, виплюнути пігулку, бридко», — подумав Володимир Васильович. Він підвівся, підійшов до дверей, і раптом наче хтось навідліг ударив по обличчю. Таблетка покотилася під ліжко. Здивування зупинило погляд, перекривило щелепу, буцнуло потилицею до підлоги. Смерть незадоволено відвернулась — перед нею стояла осоромлена душа, наче займалась чимось непристойним. Смерть мовчки вийшла крізь вікно, і душа, потупивши очі, не озираючись, попленталася за нею — вона мала нового господаря, хоча не відчувала, чи радіти, чи сумувати.
На столі спіткнувся і став будильник. Тарган виліз зі шпарки, за запахом зрозумів, що тепер він тут господар, і пішов оглядати володіння.
А вночі була велика рада.
— Я повинен вам сказати, — тарган опустив вуса. — Я повинен вам сказати, що завтра піду на кухню. — Таргани здивовано зашуміли, бо це означало бути добровільно розчавленим. — Так. Я все життя брехав. Я все життя говорив, що він — людина. Але він — порожній. Я заліз у його праве вухо і, поблукавши, виліз у ліве. Він — великий і порожній. Ми більше не можемо йому поклонятись, бо не можемо поклонятись порожнечі. Ми в ній повинні просто жити.
Запала тиша. Потім таргани розповзлися по шпарках і кожен думав свою думу. А вранці вони назавжди залишили цю кімнату.
Хоробрий знайда
Людині, яка часто дивиться в небо
Опівночі на станцію Баришiвка з електрички зійшла молода жінка, обгорнула плечі хустиною з тороками, пішла у вокзал. Електричка зітхнула, свиснула, сонно пошкандибала на Яготин. Щось дивне і незвичне розбудило станційних псів. Собаки зайшлися гавкотом, кинулися світ за очі, не пізнаючи вулиць, погналися, розкидаючи лапами гравій. Наче хтось бавився, і пси хотіли втекти, забитися у ще теплу траву, а той невидимий клав на гарячі спини туманні долоні, кошлатив густу шерсть, придавлював до землі. Біля останньої хати граничної вулиці зграя зупинилась. Приречено хекали старі, видихаючи свою силу, крутилися колом молоді пси, блискали очима, облизуючи холодні ікла, чхали на котячі сліди. Раптом зграя завмерла. У тому останньому дворі з літньої кухні вийшли чоловік з жінкою. Він витяг води з криниці, поніс до хати за жінкою.
— Зачиняй двері, бо вже холод іде, — сказав чоловік, переступаючи боком поріг.
Пси понурили голови. Їхні очі потьмяніли — вони зрозуміли, що вигнали з села літо, і тільки наймолодша душа у зграї, якій було гаряче під густою шерстю, звично гавкнула, бо ще не знала холоду й не бачила снігу. Той голос знаком покори полетів на станцію. Жінка вловила звук, облишила вивчати розклад поїздів, вийшла з вокзалу. На залоєнiй лаві прочуняв п'яничка. Йому здалося, що хтось кличе, ще й стійкий запах свіжого сіна і яблук. П'яничка вихилитався з вокзалу, став під холодним ліхтарем, наштовхнувшись поглядом на жіночу постать, що зупинилась перед семафором.
Закрутився вулицями собачий ланцюг. Ні, це сліпий провулок з виїждженою колесами підковою попід самі ворота. Високо, в двір не заскочиш, тільки пазурі вирвали довгу стружку з дошки і понесли далі, далі. Вони ніяк не могли знайти дороги на станцію. Щебінь шурхотів під лапами. Ось низька чорна тінь метнулась дорогою, скочила на штахети. Наймолодший собака підскочив — кігті впилися в морду, але він встиг, перед тим як жалісливо заскавчати, почути урваний нявкіт і метушню при землі. За мить вони високо понесли вулицею скривавлені шматки, а останній пес відставав, скавчав, заточувався, бо все трусив головою, намагаючись розліпити праве око.