Жінка перейшла колію і зникла за насипом. Вона йшла вулицею обережно, але чутно. В одній хаті ще світилось. Двері відчинились.
О, хтось ходить.
Вулицею пропливла молода жінка з волоссям кольору опалого листя, у хустці з тороками. Можна вийти з двору і піти за нею.
— Слухай… але її важко наздогнати, хоч і йде вона повільно.
— Я…
Місяць повис прямо над головою, а вона все йде.
Він ллє на голову дзеркальний холод, розгортає верхів'я дерев, і стає дивно, що ця жінка нікуди не звертає, і вулиця така довга, і так багато треба сказати. Нехай іде, добре, що вона йде. Як же почати, вона йде і не озирається, які ж знайти слова, щоб зупинити.
— Хочу…
Куди вона так поспішає? Я чую подих, незвичний запах волосся, бачу, що вона є. Але що це за ліс, чому сосни кидають дивний шурхіт під ноги. А може… А може, треба йти лісом, щоб вона зрозуміла прості слова. І тоді зовсім не страшно йти вночі, ліс біжить за думками, веде за нею. Раптом вона зупиняється, повертаючи обличчя, де очі як карі озера.
А потім настав берег дня. На траві виступили сльози за літом, і слуги зими ще не посміли заморозити їх. Сонце віддалялось від землі. Треба набиратися сили на ще один шлях. Все-таки рік починається у вересні, а не в січні. У той день з'явилось відчуття страшної закономірності перелому.
Дерева вібрували, мов труби органа. Листя промовляло останні слова і сходило зі сцени. Сороки, як багаті замовники, оцінювали осінні ескізи. І тільки я заважаю цій гармонійній роботі, бо не хочеться бути в осені. Мене народило літо — я не зможу стати холодом, бо знаю, що буде тепло, може, й інше. А листя помирало, і в його монологах звучала фанатична віра в студений сон. Чому ж дерева не похитнули цю віру, чому не зронили краплі надії, вони ж знали, що житимуть вічно!? На другий рік вони виправдаються молодим листям. І я стаю свідком великої зради в ім'я життя.
А сосни не зважають на вітер, тут нема такої оргії всепрощення й переодягання. Вони прийняли мене за свого, бо не припинили розмови, не намагались здивувати барвами. Вони не просто росли й тримали корінням землю, щоб не розпалася, — сосни жили тут, а очима дивилися в небо.
До хати йти не хотілося. Я сідаю на темну лаву, дивлюсь, як на верхів'я дерев наколюється день, і, щоб він не розбився, від землі підіймаються сутінки.
— Чого ти тут сидиш? Боїшся йти?
— Ні. У тебе волосся пахне морем. — Ти довго дивишся мені в очі, але я не брешу.
Червінь верхів'їв швидко темніє.
Опівночі на станцію з електрички зійшла молода жінка. Дикий електросвист розбудив собак, і вони зайшлися гавкотом, погналися вздовж насипу, тільки підсліпуватий пес мовчав. Він нашорошив вуха, нюхаючи землю, пішов під кущ. Там щось форкнуло, пес потягнувся на звук і отримав по морді м'якою лапою, яка ще не навчилась випускати кігті. Пес чхнув — під кущем зашипіло, він знову ткнувся у темряву, відчув сміливе тремтіння і почав його облизувати. Потім ліг, провів вухом далекий гавкіт, позіхнув. Кошеня жалісно нявкнуло, обійшло пса, сіло біля ніг, нявкнуло сміливіше і, переступивши лапи, вмостилося коло теплого собачого живота.
Жінка обвела самотнім поглядом порожній вокзал, прислухалась, пішла вздовж колії, обгортаючи плечі хустиною. Щебінь майже не шурхотів під ногами.
Гра з вогнем
Цієї ночі Муся бачила дивний сон. На величезному згарищі багато людей займались розкопками. Серед них вона побачила себе. Спочатку, як усі, ходила, зігнувшись, з лопатою, наче щось шукала. Потім копала рівчак, який поступово злився з чужим. Копала, вергаючи важку землю. Попіл здіймався вертикально в небо, і від цього кожен землекоп наче стояв над затухаючим багаттям. Таких патьоків у небо було багато по всьому полі. Муся не знала, що шукає, і що шукали ці люди. Але копала. Раптом пролунав радісний вигук — усі повернулися. Якийсь чоловік показував лопатою на ямку, що на очах осідала. Люди кинулись її розкопувати. Ямка стала широким колом і все осідала. Копали швидше і швидше, вгрузаючи й кашляючи збуреним попелищем. Земля перестала опускатись під ногами. Чоловік кинув лопату, почав вигрібати руками. Він скородив землю повільніше й повільніше. Тремтячими долонями підняв якогось невеликого предмета, передав його Мусі. Зігнувся і лише пальцями просіював землю. Блиснув закіптюженим обличчям, підвівся, тримаючи кілька напівзотлілих листків. Папір пішов по руках, але всі зосереджено-здивовано мовчали. Потім Муся побачила себе серед тих же людей у величезній кімнаті. Увійшов чоловік, стало тихо. Він сказав, що невідомі предмети найдавніші з усього, що потрапляло до рук. Після детального аналізу вдалося відтворити один предмет. Машина твердить, що він не являв собою культурної цінності, а був результатом масового виробництва, ширпотребом. Муся подалася всім тілом уперед і пізнала свого коричневого туфля, який недавно викинула у сміттєпровід! Їй стало моторошно.