— Три тонкі предмети, — продовжував чоловік, — відновити не вдалося. Машина думає, що вони входили до єдиного цілого, своєрідного зводу законів чи чогось подібного. Цей загальний предмет не користувався великою популярністю, хоч і претендував на неї. З розшифрованого машина зробила висновок, що дана епоха не визнавала попередніх, вважала себе найгеніальнішою й вічною, але з невідомої причини трагічно загинула.
Муся повільно встала, обвела скляним поглядом самозаглиблені обличчя, стиснула до болю кулаки і заверещала.
Вона розплющила очі. Страшенна втома крутила тіло, наче не спала, а лягла відпочити після важкої роботи.
Сон вдарив у скроню вдень, коли Микола Олександрович приніс передрукувати жовтувату пояснювальну записку до проекту. Він вперше й знову розглядав її гарно вирізані, ніколи не фарбовані губи, правильний ніс, овальні з блакитним блюдця очей. Яка молода. Невже такі старіють? Сьогодні у неї якийсь відкритий і напружений вираз обличчя. Микола Олександрович читав у її очах запитання, але не знав, що відповісти.
— Муся, — тихо покликав.
Вона дивилась крізь нього.
— Муся, — Микола Олександрович озирнувся, торкнувся її руки. — Зробіть у двох екземплярах, — і пішов.
«Мабуть, почала писати вірші», — іронічно посміхнувся в кабінеті.
Цілий день на голову падали деталі сну, наче якась липка мелодія. Муся зняла руки зі старої машинки, ковзнула поглядом по запилюжених кульманах, відполірованих ліктями столах. Микола Олександрович дивився крізь скло кабінету-акваріуму, кинув Мусі: як справи? Муся уважно подивилась на нього і раптом засміялась: начальник нагадав їй інопланетянина з літаючого блюдця. Він зловив посмішку друкарки, показав великого пальця. Муся відвернулася, і Микола Олександрович згас. Вона ніколи не брала роботу в гуртожиток. Часто доцокувала останні рядки, коли всі вже грюкали шухлядами, загортаючи пайки у нишком вирвані листки з проектів. Інколи вона строчила, коли прибиральниця фурляла між столами сміття. Баба Маша мала звичку висипати все з корзин на підлогу, ще й вистукувала об краєчок столу. Може, їй було приємніше горнути купу, ніж підмітати бліді сліди на лінолеумі. Коли ж Муся бачила, що не встигає і треба залишити роботу на завтра, то друкувала все повільніше, поки всі збиралися, і подумки заспокоювала себе, що закінчить вранці, що в принципі нічого не може змінити. Пальці пробігали клавішами, котили хвилі коротші й коротші.
«Якась вона дивна, — думав Микола Олександрович. Та який Микола Олександрович, він всього на десять років старший Мусі. Але в нього є Любка і малий Вітька. — Ой, Мусю, Мусю, добре, що ти пішла у мій відділ, а то б уже давно осліпла за цей рік над тією машинкою. А хотіла йти до технологів».
Микола Олександрович прогрів двигун, довго дивився то під капот «запорожця», то на освітлені вікна свого відділу.
Вранці ще було біло. Микола Олександрович відгорнув ногою сніг. От тобі й зима.
«Мусю, — скажу їй, — скільки тобі років? — Вона, мабуть, посміхнеться або подивиться здивовано. — Ну, добре, не хочеш, не кажи, я й так знаю…»
— Коля, ти додому?
«Господи, ну де беруться такі рохлі!?»
— Додому, сідай, — прозвучав чужий голос.
— Може, не поламаю тобі мерседеса, — затрясла беззвучно підгорлям Тонька-бухгалтер. — Не хочеться хляпатися в тролейбусі з жлобами.