— «Хоч би хто подзвонив!»
— Коли? — Крізь напівопущені повіки.
— Ми зараз можемо подзвонити, — липка долоня хапає телефон. — Алло… алло, Людмила? Як у нас документи на «мультичіз»?… Ага… ага… (дурепо, що б ти не говорила, я тебе ненавиджу). На підписі? Добре. Як тільки буде підписано. Подзвони! От бачите, — пальці плутаються, чіпляються один за одного. — Вже майже готово. Скажіть Віктору Андрійовичу, що я сам йому подзвоню…
Дзвонить телефон. — Вибачте…
— Здрастуй, сука! Телефон не знімаєш.
— Здрастуйте.
— Ого! Забув!? Де документи? Падло?!
— Вибачте, в мене зараз люди. Я передзвоню вам за десять хвилин, — кладе трубку, переплітає пальці. — Так от, скажіть Віктору Андрійовичу, що вже все зроблено і, я думаю, сьогодні буде підписано. А завтра будете мати ліцензію і спокійно працювати. — Він намагається посміхнутися — обличчя на мить стає трикутним.
— Завтра ти сам принесеш ліцензію або повернеш усе, — ключі сковзають, блищать, пестять широку долоню.
— Ні, ні, все буде добре, — тонкі долоні з розчепіреними пальцями хочуть поставити у повітрі стіну, але мізинці зраджують. — Можете спокійно брати сировину.
— У нас з цим проблем немає.
— Ми ж з Віктором Андрійовичем домовились.
Розрізане жалюзі сонце стікає на стіл, бризкає на обличчя сліпими осінніми променями. Холодний наліт на величезному столі, наче піт. Високо під стелею в люстрі гріється павук, колотить лапами в роті слину, дрижить від важких кроків. Павук на мить завмирає — повітря здригається — не виймаючи лапи з рота, підсувається ближче до лампи.
Двері гупають. Людмила кладе на стіл папери.
— Це доповідна. Тут консерванти, аналізи… Я не брала всі фірми… — Людмила заглядає йому в очі, але він дивиться крізь неї, — між бровами дрижить зморшка.
— Де «Молочний нектар»?
— Ви ж знаєте, що ліцензійний до кінця року нічого не видає..
— Я повинен знати?!
— Нові ліцензії тільки державним… — Глянувши йому в обличчя, затнулась.
— Я тебе вб'ю, гадино! Зараз!! Чим ти займаєшся на роботі?!! — Пальці рвуть з її рук течку. Волосся спадає на обличчя. Він штовхає Людмилу на стіл, вона падає, б’ється потилицею об стіл. — Ти заплатиш за все!! — Слина вилітає з нього клубками, звисає на сонячних променях. З-під нижніх повік викочуються перелякані Людмилині очі. З жахом вона відштовхує його від себе, різко підводиться.
— Я?!
— Сволота!!
— Нахапав?! Боїшся?! — Чорне пасмо волосся впало на її зблідле обличчя. Нахилившись вперед, широко розставивши ноги, Людмила сперлася сідницями об стіл. — Замначальникавсеможеш?! — Пальці з хрускотом вчепилися в стіл. — Вони з тобою розберуться! Гидота, — дівчина хапає течку зі столу.
Хряскають двері. Він кладе долоні на стіл, налитий кров'ю погляд падає на підлогу.
Розімлілий в люстрі павук від поштовху вилітає з павутиння — швидше! Швидше розплутати павутину, — що тут діється?
Дзвонить телефон.
Він кидає погляд на телефон.
Павук зависає над телефонною трубкою.
Тихо… О, в шибці б'ється муха!
Неділя
З-за хати сонця ще не видно, але воно вже на подвір'ї. Від яблуневого холоду виступила «гусяча шкіра». Хочеться нарвати смородини, і я лізу через холодні помідори, сизу картоплю до терпких кущів. Розбуджені лопухи злякано кидаються від мене, спросоння обливають росою. Спочатку я здригаюсь, як від кропиви. А потім… О, вже потекла росинка-сестричка по коліні, сандалики зовсім мокрі. Байдуже.
Я смикаю вологі сережки, роса сиплеться ягодами на коліна, злипаються пальці, а на зубах — оскомина.
З базару повертається сусідка тьотя Соня. Вона кидає вузький погляд на наш садок: «От холера, йдеш у неділю з базару, а воно вже не спить». Я відчуваю це спиною, бо сиджу зарошена біля куща смородини, а краєм ока слідкую за тіткою. Вона мене недолюблює, може, за те, що збираю гербарій, а її Люда — ні, може, тому, що голосно свищу, а може, й за те, що встаю у неділю рано. Але мені все одно.
Сьогодні неділя.
Сонце витріщилося на мене з комина, я заплющую очі, а воно тільки мружиться, я ж бачу крізь повіки, але вдаю, що не підглядаю; мати грюкає дверима, коти б'ються за рибину, і цукрозавод не так скрегоче, як в будній день.
А звідкілясь долинає запах смаженої картоплі, він ніби випаровується з землі, але вона пахне інакше — смородиною. Ні, це пахнуть мої руки, коли я опираюся на долоні, щоб понюхати землю. До мене біжить кіт, піднявши хвоста, п'яний від украденої риби. Але біля мене, окрім смородини, нічого немає, і він з криком летить до веранди. Там його віником зустрічає мати. Кіт знову тікає до мене, шалений, нюхає землю і скаче назад.