Тут вона замовкла, немовби їй бракувало слів або наче вона хотіла показати матері Ліли і нам, що майже завжди факти важать більше, ніж слова. Вона взяла у руку крейду і написала на дошці (зараз я вже не пам’ятаю, що саме, бо тоді я сама ще не вміла читати; отже я вигадаю слово, яке вона написала) «сонце». Потім запитала у Ліли:
— Черулло, що тут написано?
У класі зависла зацікавлена тиша. Ліла ледве посміхнулася, майже скривилася, різко нахилилася у бік товаришки по парті, яка сердито відштовхнула її. Потім прочитала невдоволеним тоном:
— Сонце.
Нунція Черулло поглянула на вчительку, в її погляді читалася невпевненість, майже страх. У першу мить Олів’єро, здавалося, не розуміла, чому в очах матері не було такого ж захоплення. Потім вона здогадалася, що Нунція, напевне, сама не вміла читати або не була впевнена у тому, що на дошці було написано саме «сонце», і нахмурилася. Отже, з одного боку — щоб пояснити все синьйорі Черулло, з іншого боку — щоб похвалити нашу товаришку, сказала Лілі:
— Молодець, тут написано саме «сонце».
Потім наказала:
— Йди сюди, Черулло, йди до дошки.
Ліла неохоче вийшла до дошки, учителька простягнула їй крейду.
— Пиши, — промовила вчителька, — «крейда».
Ліла зосереджено, невпевненим почерком, де одна літера здиралася вище, а інша стрибала донизу, написала: «креіда».
Олів’єро переправила «і» на «й», а пані Черулло, побачивши це, докірливо зауважила дочці:
— Ти помилилася.
Але вчителька відразу заперечила:
— Ні-ні, звичайно, Лілі треба ще працювати, це так, але вона вже вміє писати. Хто її навчив?
Синьйора Черулло потупила очі:
— Я — ні.
— Але у вас вдома або у вашому будинку є хтось, хто міг би це зробити?
Нунція енергійно захитала головою.
Тоді вчителька звернулася до Ліли та з безпосереднім захопленням запитала її перед нами всіма:
— Хто навчив тебе читати й писати, Черулло?
Черулло, маленька, чорнява, з чорними очима та в чорному фартушку, з рожевим бантом на шиї і всього шести літ, відповіла:
— Я сама.
Якщо вірити Ріно, старшому братові Ліли, дівчинка навчилася читати, коли їй було років зо три, розглядаючи літери та малюнки в його абетці. Вона усідалася поряд з Ріно в кухні, коли той робив уроки, і вчилася більше, ніж він.
Ріно був майже на шість років старший за Лілу, це був відчайдушний хлопець, завжди найкращий в усіх іграх у дворі, особливо у кидках струммоло.[2] Але читати, писати, рахувати, вчити вірші напам’ять — то були забавки не для нього. Коли йому ще не виповнилося десяти, його батько, Фернандо, вирішив навчити сина чоботарського ремесла і почав брати з собою щодня до своєї взуттєвої майстерні, яка більше нагадувала собачу будку і тулилася в одному з провулків через дорогу. Ми, дівчатка, при зустрічі відчували, як від нього тхнуло брудними ногами, старою шкірою, гуталіном, а тому насміхалися з нього, прозиваючи «полатайком». Можливо, тому він хотів переконати всіх у своїй причетності до здібностей сестри. Насправді у нього її ніколи не було, тієї абетки, та й не сидів від над нею ні хвилини, і ніколи — за уроками. А тому неможливо, щоб Ліла навчилася чогось завдяки його завзятості до навчання. Більш ймовірно, що вона сама швидко зрозуміла принципи та правила читання, розглядаючи старі газети, у які клієнти загортали старі черевики та які батько інколи приносив додому, щоб почитати родині про найцікавіші події.
Хай хоч як, але факт залишався фактом: Ліла вміла читати й писати, і від того похмурого дня, коли вчителька нам про це повідомила, у моїй пам’яті залишилося відчуття слабкості, викликане цією новиною. З першого ж дня школа мені здавалася значно кращим місцем, аніж моя домівка. Для мене то було найбезпечніше місце у всьому районі, куди я йшла з великим задоволенням. Я завжди була дуже уважною на уроках, ретельно виконувала все, що нам задавали, охоче вчилася. Та найбільше мені хотілося подобатися вчительці, подобатися усім. У батька я була любимочка, та й брати з сестрою мене любили. Гірше було з матір’ю, з нею стосунки ніколи не складалися. Здавалося, що вже тоді, коли мені було всього шість з лишком років, вона робила все можливе, щоб переконати мене у тому, що я надто легковажно ставлюся до життя. Я їй не подобалася, але й вона у мене не викликала симпатії. Мене відштовхувала її зовнішність, і вона, можливо, це відчувала. Вона була дорідною жінкою зі світлим волоссям і блакитними очима. Але оте її косе праве око — ніколи не вгадаєш, куди саме воно дивиться. Та ще й права нога не така як треба, мати називала її «хворою ногою». Вона кульгала, і її хода мене бентежила, особливо вночі, коли вона не могла заснути, а тому ходила туди-сюди, по коридору до кухні й назад. Інколи чувся роздратований тупіт: то мати давила ногами тарганів, що залазили знадвору через вхідні двері; я уявляла собі її розлючений погляд, як той, яким вона дивилася на мене, коли сердилася.
2
Струммоло (напол. Strummolo) — давня дитяча гра у Неаполі, в якій учасники за допомогою мотузка кидають якомога далі невеличку дерев’яну дзиґу зі зробленою з металевого цвяха ніжкою.