Скоро мені пригадалося те, що колись казав Пасквале: мій ліцей, хоч і класичний, все ж був не одним з найкращих. Я дійшла висновку, що він мав рацію. Дуже рідко мені доводилося бачити моїх однокласниць одягненими так гарно, як молодь з вулиці дей Мілле. І ніколи не траплялося такого, щоб за ними приїжджали після уроків вишукано одягнені парубки на дорогих машинах, як у Марчелло чи Стефано. Та й інтелектуальними здібностями особливо ніхто не виділявся. Єдиним, хто мав славу здібного учня, був Ніно, та зважаючи на моє холодне ставлення до нього, він навіть не дивився у мій бік. То що ж мені тепер робити?
Мені кортіло висловитися, в голові роїлося безліч думок. Я зверталася до Ліли, особливо під час канікул. Ми зустрічалися, розмовляли про все на світі. Я розповідала їй у найдрібніших деталях про уроки, про викладачів. Ліла завжди мене уважно слухала, а я потайки сподівалася, що вона знову зацікавиться навчанням і, як у давні часи, нишком побіжить до бібліотеки за книжками, щоб не відставати від мене у навчанні. Але цього так і не сталося; ніби одна частина її особистості тримала на припоні іншу. Замість цього почала проявлятися нова риса її характеру: бажання несподівано перебивати співрозмовника, зазвичай в іронічному тоні. Наприклад, одного разу я розказувала їй про курси з теології і, аби справити враження, вирішила поділитися з нею своїми думками та сумнівами про Святого Духа, функція якого мені була не зовсім зрозумілою. «Що він собою являє? — міркувала я вголос. — Якась другорядна іпостась, що служить і Господу, і Ісусу, щось на кшталт речника? Чи це особлива форма їхньої еманації, їхні чарівні флюїди? Але, якщо припуститися першої думки, як таке може бути, що речник є чимось єдиним з Господом та його сином? Це все одно, що сказати, що мій батько, який працює вахтером у мерії, є одним цілим з мером, з команданте Лауро. Якщо ж спиратися на друге припущення, то флюїди, піт, голос є частками тієї особи, що їх виділяє. Тоді який сенс стверджувати, що Святий Дух існує окремо від Бога та Ісуса? Або ж найголовнішим з них є Святий Дух, а інші двоє — то його форма існування, або ж я геть не розумію, в чому полягає його функція». Пам’ятаю, що Ліла якраз чепурилася перед прогулянкою зі Стефано: вони збиралися до кінотеатру в центрі міста, разом з Пінуччою, Ріно та Альфонсо. Я спостерігала за тим, як вона одягає нову спідницю, новий жакет — геть нова особа, навіть гомілки більше не нагадували дві палички! Але я помітила, що в ту мить її очі примружилися, як то завжди бувало, коли вона намагалася зрозуміти щось таке, що від неї вислизало. Ліла відповіла мені на діалекті: «Ти все ще марнуєш свій час на таке, Ленý? Ми літаємо на планеті над вогняною кулею. Та частина, що вже охолонула, плаває зверху по лаві. На цій частині ми будуємо палаци, мости і дороги. Час від часу лава виходить з Везувію або викликає землетруси, що руйнують усе навколо. Кругом повно мікробів, від яких можна захворіти або померти. Ідуть війни. У світі повно злиднів, від яких люди стають злими. Щомиті з тобою може статися якесь лихо, що змусить тебе так страждати, що в тебе сліз не вистачить. А ти чим займаєшся? Курсами з теології, на яких намагаєшся зрозуміти, що таке Святий Дух? Годі! Диявол створив цей світ, а ніякий не Господь, Син чи Дух Святий! Хочеш, покажу низку перлин, що мені подарував Стефано?» Ось у такому тоні вона розмовляла зі мною, чим збивала мене з пантелику. І так було не лише того разу, а все частіше, аж поки той тон не став для неї звичним, щоб давати мені відсіч. Якщо я намагалася заговорити з нею про Святу Трійцю, вона кількома короткими фразами, але завжди по-доброму, припиняла подальшу розмову і починала показувати мені подарунки Стефано: обручку, намисто, нову сукню, капелюшок. Від цього все те, що мене захоплювало, що робило мене особливою в очах викладачів, які вважали мене розумною та здібною, відсувалося у далекий, темний куток свідомості, втрачаючи будь-який сенс. Я забувала про свої думки, про книжки. Разом з Лілою милувалася всіма тими подарунками, що разюче контрастували з убогою домівкою Фернандо-чоботаря; приміряла одяг та прикраси; відразу помічала, що мені вони ніколи б так не личили, як їй, і мирилася із цим.
Багато хто заздрив Лілиній ролі нареченої, а тому районом почали ширитися плітки. Врешті її поведінка не подобалась людям і тоді, коли вона була ще худорлявою дівчинкою, то що вже було казати про тепер, коли вона перетворилася на дівчину, якій усміхнулася вдача. Вона сама розповідала мені про все більш вороже ставлення з боку матері Стефано і особливо — Пінуччи. Їхні злобливі думки про Лілу ясно читалися на обличчях. За кого мала себе та дочка чоботаря? Яким таким зіллям обпоїла вона Стефано? Чого б це, тільки-но вона відкривала рота, він відразу хапався за гаманця? Вона що, хоче хазяйнувати в нашому домі?