Звичайно, під час тих вечорів рано чи пізно мова заходила про Лілу, хоча здавалося, що нікому не хотілося про неї згадувати: хлопці почувалися розчарованими, кожному хотілося бути на місці Стефано. Та найнещаснішим був Пасквале. Якби не його давня ненависть до родини Солар, то він би, напевне, відкрито виступив на боці Марчелло проти сім’ї Черулло. Нерозділене кохання змушувало його страждати: вже від одного погляду на Лілу та Стефано йому жити не хотілося. Та за своїм характером він був добрим та порядним хлопцем, а тому намагався побороти свої почуття і дотримуватися справедливості. Коли Пасквале дізнався, що одного вечора Марчелло та Мікеле перестріли Ріно і вкрили лайкою та образами (хоча навіть пальцем не зачепили), він, не вагаючись, став на бік Ріно. Коли стало відомо, що Сільвіо Солара, батько Мікеле та Марчелло, особисто явився до відбудованої майстерні Фернандо і почав грубо докоряти йому, що той погано виховав свою доньку, а потім, оглянувши приміщення, заявив, що чоботар міг виготовляти які завгодно черевики, але все одно він нікому їх не продасть, і жодна крамниця їх не придбає, до того ж почав погрожувати, що весь той клей, дратва, смола, дерев’яні колодки, шкіряні деталі добре горять, і вся та майстерня може зайнятися від одного сірника і згоріти дотла, Пасквале поклявся, що у випадку пожежі у чоботарській Черулло він зі своїми дружками подбає про те, щоб те саме сталося і з баром-кондитерською «Солара». Але поведінку Ліли він критикував. Казав, що їй краще було втекти з дому, аніж змиритися з тим, що Марчелло ходив до неї щовечора. Казав, що їй треба було розбити телевізор молотком, а не дивитися його разом з усіма тими, кому було добре відомо, що Марчелло купив його лише для того, щоб дістатися до неї. Казав, урешті, що Ліла була надто розумною, щоб закохатися у такого лукавого лиса, як Стефано Карраччі.
Я була єдиною, хто у таких випадках не мовчав, а заперечував Пасквале. Я відповідала фразами на кшталт: не так вже й просто втекти з дому; не так уже й легко піти проти волі людей, яких любиш; тобі легше критикувати її, ніж звинуватити в усіх бідах твого друга Ріно, через якого вона й втрапила в ту халепу з Марчелло, і якби Ліла не знайшла спосіб вибратися з неї, то їй би довелося з ним одружитися. І закінчувала свій захист панегіриком на адресу Стефано — єдиного з усіх хлопців, хто знав і любив Лілу змалечку, у кого вистачило сміливості підтримати її та допомогти їй. Тоді зависало напружене мовчання, а я пишалася тим, що вміла відбити будь-яку критику на адресу моєї подруги з таким особливим красномовством, що їх це бентежило.
Але одного вечора ми по-справжньому посварилися. Ми пішли всі разом — Енцо теж — їсти піцу на вулицю Реттіфіло в піцерію, де «Маргарита» з пивом коштували усього п’ятдесят лір. Того разу почали дівчата: здається, Ада сказала, що Ліла мала дурний вигляд, коли щоразу виходила гуляти з новою зачіскою, тільки-но від перукаря, у новому одязі, як примадонна, хоча за півгодини до того травила тарганів на порозі дому. І ми всі засміялися, хтось — більше, хтось — менше. Слово за словом Кармела заявила прямо, що, на її думку, Ліла заручилася зі Стефано тільки через гроші, щоб забезпечити брата та решту своєї родини. Я, як завжди, почала її захищати, коли Пасквале мене перебив:
— Справа навіть не в цьому. Справа в тому, що Ліні відомо, звідки взялися ті гроші.
— Ти знову за старе! Твої давні розмови про дона Акілле, чорний ринок, контрабанду, лихварство і всю ту бридоту перед війною та відразу після війни? — вибухнула я.
— Авжеж! І якби твоя подруга була зараз тут, вона б зі мною погодилася.
— Стефано — всього лише комерсант і вміє заробляти гроші.
— І ті гроші, що він вклав у фабрику Черулло, зароблені ковбасною лавкою?
— А хіба не так, по-твоєму?
— Ті гроші отримано за золоті прикраси та інші родинні цінності, що матері міняли під час війни на хліб, щоб врятувати своїх дітей від голоду, а дон Акілле їх ховав у себе зашитими у матраці. Ліна вдає із себе синьйору, наживаючись на нещасті бідняків цього району. І живе як утриманка — вона сама і вся її родина — ще до того, як одружитися.
Я збиралася було відповісти йому, коли тут несподівано у розмову втрутився Енцо, що зазвичай поводився відсторонено:
— Вибач, Паскá, що значить «як утриманка»?
Лише почувши те запитання, я зрозуміла, що цього разу все закінчиться погано. Пасквале почервонів, відповів збентежено: