— Сам знаєш.
Вони відійшли убік, стиха перемовляючись між собою. Я бачила і чула, що Пасквале злився все більше, тоді як Енцо ніби закам’янів: не мав більше ні рук, ні ніг, ні шиї, а перетворився на єдиний моноліт з якогось надміцного матеріалу. «Чому, — питала я сама себе, — вони сприймають це так близько до серця? Ліла їм не рідна сестра і навіть не двоюрідна. Та вони вважають своїм обов’язком обурюватися — всі троє — більше за Стефано, значно більше, ніби то вони її справжні наречені». Особливо недоречною мені здавалася поведінка Пасквале. Він, що недавно сам говорив про Лілу недобре, несподівано закричав:
— Та я йому морду наб’ю, тому уродові, щоб не виставляв її якоюсь шльондрою! Хай Стефано йому це дозволяє, але я — не дозволю!
Потім стало тихо. Вони повернулися до нас, і ми неспішно рушили далі: я розмовляла з Антоніо, а Кармела — з братом та Енцо. Згодом вони провели нас додому. Я дивилася їм услід: Енцо, нижчий ростом, — у центрі, а Пасквале й Антоніо — з боків.
Наступного дня та протягом ще кількох днів у районі тільки й говорили про те, що про «міллеченто» Солар. Її розбили ущент. Мало того: обох братів хтось добряче відлупцював, але вони не знали, хто саме. Солари розповідали, що на них напали в якійсь темній вуличці, осіб десять, нетутешні. Та нам з Кармелою було добре відомо, що нападників було троє, і ми дуже за них хвилювалися. Ми чекали на помсту у відповідь — день, другий, третій. Але, мабуть, ці троє занадто добре все продумали. Пасквале і далі працював муляром, Антоніо — механіком, Енцо розвозив своїм візком овочі та фрукти. А от Солари деякий час ходили пішки, завжди у супроводі чотирьох-п’яти дружків, і трохи втратили свій звичний гонор. Мушу визнати, що бачити їх у такому стані мене тішило. Я пишалася своїми друзями. Разом з Кармен та Адою я обурювалася поведінкою Стефано та Ріно, що вдавали, ніби нічого не сталося. Минув час, Марчелло та Мікеле купили собі зелену «джульєту» і знову почувалися хазяями району. Нічого з ними не сталося, живі і здорові, а гонору стало ще більше. Напевне, Ліла таки мала рацію; з такими людьми слід було боротися лише в один спосіб: жити краще за них, таким життям, яке вони навіть уявити собі не могли. Коли я складала екзамени п’ятого курсу гімназії, Ліла повідомила, що навесні, коли їй мине шістнадцять, вона вийде заміж.
Ця новина мене глибоко вразила. Коли Ліла повідомила про своє одруження, був червень, це сталося якраз напередодні мого усного випускного екзамену. Звісно, її одруження було лише справою часу, але той факт, що вже призначено дату — 12 березня, — подіяв на мене так, ніби я через неуважність з розмаху врізалася у зачинені двері. У моїй голові закрутилися ганебні думки. Я порахувала, скільки місяців залишилося до одруження: дев’ять. Можливо, дев’яти місяців вистачить для того, щоб підступна ненависть Пінуччи, вороже ставлення Марії, плітки Марчелло Солари, що і надалі розносилися по району як та Феме[12] з «Енеїди», змусять Стефано відмовитися від одруження. Мені було соромно за себе, але я не могла сприйняти належним чином розбіжність наших доль. Мить, коли наші життя повинні розійтися, мала чітко визначену дату. Найгірше те, що я була впевнена: її доля буде кращою за мою. Як ніколи раніше, я відчула безглуздість свого навчання, зрозуміла, що кілька років тому я обрала цей шлях лише для того, щоб Ліла мені заздрила. А замість цього вона більше не надавала книгам аніякого значення. Я покинула підготовку до екзамену, не могла заснути вночі. Думала про свій небагатий досвід у коханні: одного разу я легенько поцілувала Джино, потім ледве доторкнулася до губів Ніно, мене обмацав своїми жадібними, бридкими руками його батько — оце і все. А от Ліла у березні, у шістнадцять років, матиме чоловіка, а ще через рік, у сімнадцять, — дитину, згодом ще одну і ще одну. Я почувалася нікчемою і плакала від розпачу.
Наступного дня я неохоче поплелася складати екзамен. Але тут сталося те, від чого мій настрій значно покращився. Викладач Ґераче та викладачка Ґальяні, яка теж була членом екзаменаційної комісії, гаряче розхвалили мою роботу з італійської. Ґераче заявив, що мій стиль викладання матеріалу ще більше покращився. Він висловив бажання зачитати уривок з мого твору для інших членів комісії. Тоді, слухаючи його читання, я зрозуміла, чого прагнула протягом останніх місяців, беручись писати: звільнитися від награного тону, від штучних фраз; навчитися писати легко й невимушено, як те робила Ліла у своєму листі до мене на Іскію. Слухаючи власні слова, які промовляв викладач, і спостерігаючи, як викладачка Ґераче задоволено кивала, я зрозуміла, що мені це вдалося. Звичайно, стиль відрізнявся від Лілиного: то був мій власний стиль. І викладачі вважали його справді незвичайним.