Мене перевели до першого курсу ліцею з усіма «десятками», але вдома ніхто цьому особливо не здивувався і ніхто за мене не радів. Звісно, батьки були задоволені і мене це тішило, однак вони не надали цьому особливого значення. Мати сприйняла мій успіх як так і треба, а батько наказав відразу піти до вчительки Олів’єро, щоб та вчасно змогла роздобути підручники для наступного навчального року. Коли я вже стояла на порозі, мати крикнула услід:
— А якщо їй спаде на думку знову послати тебе на Іскію, скажи їй, що я недобре почуваюся, і ти повинна допомагати мені вдома.
Учителька мене похвалила, але без особливого ентузіазму, чи тому, що вона теж сприймала мої досягнення як належне, чи тому, що хворіла: та болячка, що була в неї в роті, завдавала їй неабияких страждань. Вона і словом не обмовилася, що мені слід відпочити і не згадала про свою двоюрідну сестру Неллу й Іскію. Натомість, на моє велике здивування, почала говорити про Лілу. Вона якось бачила її на вулиці, здалеку. «Ішла разом зі своїм нареченим, — сказала вчителька, — з ковбасником». Потім додала фразу, що назавжди викарбувалася у моїй пам’яті: «Краса, яку Черулло мала у голові із самого дитинства, не знайшла свого втілення. А тому, Ґреко, та краса вийшла через тілесну вроду — обличчя, стегна, сраку. Там, де вона швидко минає: ось вона є, а через мить — ніби й не було».
Я ніколи не чула, щоб вчителька говорила якісь непристойності. Того разу вона сказала «сраку» і відразу вибачилася. Але мене вразило не це. У тих словах мені почувся жаль, ніби вона сама визнала, що певна частина Лілиної сутності змарніла саме тому, що вона, вчителька, не змогла її захистити та розвинути належним чином. Я відчула, що зі мною їй це вдалося, а тому пішла додому з легким серцем.
Єдиним, хто з радістю вітав мене з успіхом, був Альфонсо, якого теж перевели до наступного курсу, але з усіма «сімками». Я відчувала, що його радість за мене була щирою, і мене це тішило. Альфонсо був настільки захоплений, що геть забув, що я — дівчина, і йому не можна до мене торкатися, бо це непристойно, і відразу в ліцеї, на очах у наших однокласників та їхніх батьків, міцно стиснув мене в обіймах і голосно чмокнув у щоку. Потім знітився, відразу випустив з обіймів, вибачився, але все одно не стримався і вигукнув:
— Неймовірно! Усі «десятки» — просто неймовірно!
Дорогою додому ми розмовляли про одруження його брата та Ліли. Оскільки я почувалася особливо невимушено, то вперше запитала в нього, що він думає про свою майбутню невістку. Він помовчав трохи, а потім запитав:
— Пам’ятаєш, як нам колись у школі влаштували змагання?
— Аякже, хіба таке забудеш?!
— Я був упевнений, що переможу, адже ви всі боялися мого батька.
— Ліна теж. Саме тому вона спершу не хотіла в тебе вигравати.
— Так. Але врешті вона вирішила виграти і цим мене принизила. Я повернувся додому в сльозах.
— Гірко програвати.
— Не тому. Мені здавалася нестерпною думка про те, що всі навколо і я сам боялися мого батька, а та дівчинка — ні.
— Ти в неї закохався?
— Ти що, жартуєш? Вона завжди викликала у мене побоювання.
— Тобто?
— Я вважаю, що мій брат — відчайдушний сміливець, якщо вирішив з нею одружитися.
— Що ти таке кажеш?!
— Я кажу, що ти — краща за неї. Якби мені довелося вибирати, я б одружився з тобою.
Від його слів мені стало весело. Ми розсміялися, попрощалися біля дому, все ще сміючись. Він був змушений провести літо у ковбасній лавці, а я за рішенням швидше матері, аніж батька мала знайти собі роботу на літо. Ми домовилися з Альфонсо, що постараємося зустрічатися час від часу і хоча б раз поїдемо разом на море. Але цього так і не сталося.
Протягом наступних днів я неохоче бродила по району у пошуках роботи. Запитала у дона Паоло в бакалійній лавці біля траси, чи йому не потрібна продавчиня. Виявилося, що ні. Запитала у журнальному кіоску — теж ні. Зайшла до крамниці канцтоварів, хазяйка засміялася: так, потрібна, але не тепер, повертайся восени, коли почнуться заняття у школі. Я вже зібралася йти, коли вона покликала знову:
— Ти, Ленý, — дівчина дуже серйозна. Я тобі довіряю. Ти змогла б возити моїх дітей на море?
Я вийшла з крамниці дуже щаслива. Хазяйка крамниці мені б платила — і платила непогано! — за те, що я б возила на море її трьох діток протягом всього липня та перших десяти днів серпня. Море, сонце і гроші. Мені слід було щодня возити їх на пляж між Мерджеліною та Позіліпо, про який я не знала нічого, окрім того, що в нього була іноземна назва: Sea Garden. Я радісно побігла додому, ніби у моєму житті відбулася якась вирішальна зміна. Я б заробляла гроші для батьків, купалася б у морі, засмагла і погарнішала, як тоді на Іскії. «Як чудово, — думала я, — який прекрасний день, і здається, що всі радості життя чекають лише на мене».