Коли Сарраторе помітив нас здалеку, то хотів було сховатися в тунелі. Але я його покликала:
— Синьйоре Сарраторе!
Він неохоче повернувся.
Я звернулася до нього на «ви», що в той час у нашому середовищі було незвичним явищем:
— Не знаю, чи ви пам’ятаєте Антоніо, старшого сина синьйори Меліни.
Сарраторе заговорив різким, солоденьким голосом:
— Звісно, пам’ятаю! Чао, Антоніо!
— Ми з ним зустрічаємося.
— Он як? Добре!
— Ми з ним все обговорили, зараз він вам пояснить.
Антоніо зрозумів, що настала його черга і заговорив, блідий, напружений, важко підбираючи слова, щоб говорити чистою італійською:
— Я дуже радий вас бачити, синьйоре Сарраторе. Я завжди буду вам вдячний за те, що ви зробили для нашої родини після смерті батька. Перш за все я дякую вам за те, що ви прилаштували мене до майстерні автосервісу Ґоррезіо, завдяки вам я навчився ремесла механіка.
— Скажи йому про матір! — не втрималася я.
Він спохмурнів, махнув на мене рукою, щоб замовкла. І продовжив:
— Але ви більше не живете у нашому районі, а тому не знаєте ситуації. Моя мати, навіть коли лише чує ваше ім’я, втрачає здоровий глузд. А якщо вас побачить, якщо побачить вас хоча б раз, закінчить життя у психіатричній лікарні.
Сарраторе замахав руками:
— Антоніо, синку, я ніколи не мав наміру завдати шкоди твоїй матері. Ти і сам знаєш, як я піклувався про вас. Насправді я лише хотів допомогти їй і всім вам.
— Ну, то якщо ви хочете і надалі їй допомагати, не шукайте зустрічей з нею, не посилайте їй книги, не з’являйтеся у нашому районі.
— Цього ти не можеш від мене вимагати, не можеш заборонити відвідувати дорогі для мене місця, — заперечив Сарраторе вдавано привітним, ображеним тоном.
Той тон вивів мене із себе. Я знала той тон, він часто користувався ним в Барано, на пляжі Маронті. М’який, чуттєвий, дружній — тон, яким, на його думку, мав розмовляти чоловік такого рангу, що писав вірші та статті у газеті «Рим». Я вже хотіла було знову втрутитися, але тут Антоніо на великий подив мене випередив. Він нагнувся вперед, погрозливо увібрав голову у плечі і штовхнув Донато Сарраторе сильною рукою прямо в груди. Сказав уже на діалекті:
— Я вам не забороняю. Але обіцяю: якщо через вас моя мати втратить ту решту здорового глузду, що в неї ще залишилася, я навіки відіб’ю у вас охоту бачити ці смердючі місця.
Сарраторе зблід.
— Так-так, — пробурмотів він швидко, — я все зрозумів, дякую.
Повернувся і підтюпцем рушив у напрямку залізничного вокзалу.
Я підхопила під руку Антоніо, пишаючись його поведінкою, але помітила, що він тремтів. Я тоді подумала — чи не вперше за увесь час, — як важко було йому, ще хлопчику, пережити спочатку смерть батька, потім шукати роботу, нести відповідальність за сім’ю, що лягла на його плечі, пережити психічний розлад матері. Я потягнула його за собою у полоні почуттів і призначила для себе новий термін: покину його після весілля Ліли.
Те весілля в нашому районі пам’ятали довго. Підготовка до нього тривала паралельно з непростим, повільним, супроводжуваним сварками народженням фабрики взуття Черулло, і здавалося, що ці дві справи то з однієї, то з іншої причини ніколи не завершаться.
До того ж весілля значною мірою залежало від успіху взуттєвої фабрики. Фернандо та Ріно трудилися не покладаючи рук, не лише над виробництвом нового взуття, яке поки що не приносило їм ані копійки, а й над тисячею інших замовлень, не таких великих, але термінових, що давали їм необхідний прибуток. Їм треба було відкласти достатньо грошей, щоб забезпечити приданим Лілу та заплатити за напої для гостей на весіллі, які вони за будь-яку ціну хотіли взяти на себе, щоб не бути в очах району злидарями. Як наслідок, атмосфера у домі Черулло протягом останніх місяців була напруженою, як ніколи: Нунція день і ніч вишивала простирадла, Фернандо постійно влаштовував сварки, шкодуючи за тими золотими днями, коли він, сидячи сам у своєї малесенькій чоботарській майстерні, почувався королем: клеїв, шив, прибивав, тримаючи цвяхи між губами.
Єдиними, хто залишався спокійним, були наречені. Протягом всього часу між ними сталися лише дві незначні суперечки. Перша — через майбутнє житло. Стефано хотів купити квартиру у новому районі, а Лілі хотілося жити в одній із квартир старих будівель. Вони посварилися. Житло у старому районі було б більшим, але погано освітленим, без приємного виду з вікон, як і всі будинки того часу. Квартири у новому районі були меншими, зате в них була велика ванна, як у рекламі по телевізору, біде, а з вікон відкривався чудовий вид на Везувій. Стефано навіть слухати не хотів, що, окрім далекого обрису Везувію, який часто ховався у мареві, відразу перед будинками, десь метрів за двісті, пролягала залізнична колія. Йому подобалося все нове, квартири з блискучою підлогою, білосніжними стінами, і Ліла врешті здалася. Найголовнішим для неї було те, що скоро вона, не досягнувши ще навіть сімнадцятирічного віку, стала б хазяйкою власного житла з гарячою водою, що текла з крана.