Ліла навіть оком не моргнула, сказала, що розпочне хоч завтра, у будь-якій ролі, як їй скажуть Карраччі. Та Лілина відповідь, як то бувало завжди з її відповідями, попри вдаваний тон примирення містила в собі щось зверхньо-гордовите, від чого Пінучча ще більше обурилася. Було ясно, що донька та мати вбачали у дочці чоботаря таку собі відьму, яка з’явилася у їхньому домі, щоб командувати, сіяти гроші на вітер і навіть пальцем не поворухнути, щоб їх заробити. Хіба не зачарувала вона голову родини, щоб змусити його несправедливо ставитися до своїх кровних родичів, рідної сестри і навіть власної матері?
Стефано, як завжди, відразу не відповів. Зачекав, коли сестра трохи охолоне, а потім у своєму звичному дружньо-стриманому тоні зауважив Пінуччі так, ніби взагалі ніколи не йшлось про те, що Лілі треба залучатися до сімейної справи, що замість того, щоб працювати в ковбасній лавці, сестра краще б допомогла нареченій з підготовкою до весілля.
— То я тобі тут вже більше не потрібна? — обурилася дівчина.
— Ні. Відзавтра на твоєму місці працюватиме Ада, донька Меліни.
— Це вона тебе напоумила? — крикнула сестра, вказуючи на Лілу.
— Не твоє діло.
— Мамо, ти чула? Ти чула, що він сказав? Думає, що він тут — єдиний повноправний хазяїн!
Нависла напружена тиша, врешті Марія підвелася зі стільця за прилавком з касою і сказала синові:
— Тоді пошукай когось і на моє місце, тому що я втомилася і не хочу більше працювати.
Стефано у ту мить дещо завагався. Сказав тихо:
— Так, заспокоймося. Я — не єдиний хазяїн, справи ковбасної лавки стосуються не лише мене, а всіх нас. Слід прийняти рішення. Пінý, тобі треба працювати? Ні. Мамо, вам охота сидіти цілий день на касі? Ні. Отже, краще дати роботу тим, хто справді її потребує. За прилавок я поставлю Аду, а кого за касу — поміркую. Інакше хто подбає про підготовку до весілля?
Я не можу сказати напевне, чи за тим звільненням Пінуччи та матері з ковбасної лавки і прийняттям на роботу Ади насправді стояла Ліла (Ада була в цьому впевнена, а ще більше — Антоніо, який після цього почав говорити про нашу подругу як про якусь добру фею). Але той факт, що тепер у зовиці та у свекрухи буде купа вільного часу, щоб пхати носа у її весілля, Лілу не втішив. Обидві тільки те й робили, що ставили їй палиці в колеса. Вони сварилися через будь-яку дрібницю: кого запрошувати, як прикрасити церкву, сперечалися через фотографа, музикантів, банкетну залу, меню, торт, бонбоньєрки, обручки, навіть медовий місяць, бо Пінучча і Марія вважали подорож до Сорренто, Позітано, Іскії та Капрі занадто простою. А тому мене ні з того ні з сього втягнули у підготовку: офіційно — щоб допомогти Лілі, а насправді — щоб підтримати її у цій нелегкій битві з майбутніми родичами.
У мене розпочалося навчання на першому курсі ліцею, було багато нових, складних предметів. Моя звична, притаманна мені вперта старанність доводила до нестями, я вчилася з надмірним завзяттям. Але якось дорогою зі школи я зустрілася з моєю подругою, і вона несподівано попросила:
— Будь ласка, Ленý, прийдеш завтра, щоб я могла порадитися з тобою?
Я навіть не знала, про що йдеться. Того дня мене викликали на хімії, і я була незадоволена результатом, а тому була не в настрої.
— Про що порадитися?
— Щодо весільної сукні. Прошу тебе, не відмовляйся, бо якщо ти не прийдеш, то я точно їх повбиваю, і зовицю, і свекруху.
Я прийшла, приєдналася до неї, Пінуччи та Марії, почуваючись дуже незручно. Крамниця весільного одягу розташовувалася на Реттіфіло; пригадую, я запхала собі в сумку кілька підручників, сподіваючись, що в мене буде трохи часу повчитися. Куди там! Із четвертої до сьомої вечора ми роздивлялися моделі, мацали зразки тканин, Ліла приміряла весільні сукні, виставлені на манекенах у крамниці. Що б вона на себе не одягла — її врода підкреслювала красу сукні, а краса сукні підкреслювала її вроду. Їй були до лиця і жорстка орґанза, і м’який атлас, і прозорий тюль. Їй був до лиця корсет із мережива і ліхтарики на рукавах. Їй було гарно у сукнях як із широкою спідницею, так і з вузькою, з дуже довгим шлейфом і з коротким, з пишною фатою і з невеликою, з вінцем і зі стразами, з перлинами і з помаранчевими квітками. Ліла слухняно продивлялася всі моделі, міряла всі сукні, що мали привабливий вигляд на манекенах. Та інколи, коли вона не могла більше витримувати ворожі погляди майбутніх родичок, з теперішньої Ліли вигулькувала на хвилинку Ліла колишня, яка дивилася на мене і промовляла насмішкувато: «А що, як ми виберемо щось із зеленого атласу, чи з червоної орґанзи, чи з гарного чорного тюлю... а може, краще з жовтого?» Тільки з мого сміху ті розуміли, що наречена жартувала, і з набундюченою серйозністю поверталися до огляду тканин і моделей. Швачка тільки те й робила, що повторювала: «Будь ласка, що б ви не вибрали, благаю вас: потім принесіть мені світлини з весілля. Я хочу виставити їх на вітрині, щоб потім казати усім: цю дівчину одягла я».