Але вибрати було нелегко. Щоразу, коли Лілі подобалася котрась модель чи тканина, Пінучча з Марією відразу віддавали перевагу якійсь іншій. Я завжди відмовчувалася, очманівши від усіх тих суперечок та запаху нових тканин. Врешті Ліла запитала у мене роздратовано:
— А ти що думаєш, Ленý?
Запала тиша. Я відразу відчула, на власний подив, що обидві жінки чекали на ту мить і боялися її. Я скористалася методом, якого навчилася у школі і який полягав ось у чому: щоразу, коли я не знала, як відповісти на якесь питання, я впевненим тоном починала з тривалої передмови, як людина, яка добре знає, про що йдеться. Для початку гарною італійською я заявила, що мені дуже сподобалися ті моделі, які запропонували Пінучча та її мати. Я не просто хвалила їхній вибір, але й обґрунтувала, як вони могли підкреслити фігуру Ліли. У ту мить, коли я відчула, — як то бувало у школі з викладачами — що симпатія матері та дочки на моїй стороні, я вибрала одну модель навмання, — справді навмання! — уважно стежачи за тим, щоб вона була не з тих, що сподобалися Лілі, і почала доводити, що в ній були як переваги моделей, які подобалися двом жінкам, так і переваги тих, які припали до вподоби моїй подрузі. Швачка, Пінучча і мати відразу зі мною погодилися. Ліла мовчала, тільки уважно дивилася на мене, примруживши очі. Потім її погляд змінився на звичайний, і вона сказала, що теж згодна зі мною.
На виході з крамниці і Пінучча, і Марія були в доброму гуморі. Вони зверталися до Ліли майже привітно; обговорюючи покупку, постійно повторювали: «Як сказала Ленучча» або «Ленучча мала рацію, коли сказала». Ліла уповільнила крок, щоб відстати від них у вечірньому натовпі Реттіфіло. Вона запитала у мене:
— То це цього тебе вчать у школі?
— Чого?
— За допомогою слів задурювати людям голову?
Я образилася, пробурмотіла у відповідь:
— Тобі що, не подобається модель, яку ми вибрали?
— Дуже подобається.
— То в чому справа?
— Тоді зроби мені послугу: приходь щоразу, коли я тебе про це попрошу.
Я була розгнівана, а тому сказала:
— Хочеш скористатися мною, щоб задурювати людям голову?
Вона зрозуміла, що я образилася, міцно потиснула мені руку:
— Я не хотіла сказати тобі нічого поганого. Хотіла лише сказати, що в тебе добре виходить викликати симпатію людей. Основна відмінність між тобою і мною — з дитинства — в тому, що мене люди побоюються, а тебе — ні.
— Може, тому що ти вредна, — сказала я їй, все ще сердячись.
— Можливо, — відповіла вона, і я зрозуміла, що цими словами образила її, як до цього вона мене. Тоді я, шкодуючи про сказане, спробувала було відразу загладити свою провину:
— Антоніо готовий померти за тебе, він просив подякувати тобі за те, що ти запропонувала роботу його сестрі.
— То Стефано запропонував роботу Аді, — відповіла вона, — а я — вредна.
Із того дня мене постійно кликали, коли треба було купити щось таке, що викликало суперечки між ними трьома. Я дізналася, що інколи мене кликали не за бажанням Ліли, а за проханням Пінуччі та її матері. Так, бонбоньєрки насправді вибрала я. Ресторан для банкету по вулиці Ораціо теж вибрала я. Я вибрала і фотографа, переконавши їх додати до його послуг ще й запис відеоролика. Я помітила, що кожного разу робила це з великим задоволенням, ніби то було своєрідне тренування перед моїм власним весіллям, яке колись обов’язково мало відбутися. Ліла надавала мало значення всім тим приготуванням. Найважливішим для неї було дати зрозуміти раз і назавжди своїм зовиці та свекрусі, щоб вони не сміли пхати носа у її майбутнє життя дружини й матері, у її домівку. Але той конфлікт між свекрухою, невісткою та зовицею був не єдиним. У мене склалося враження з того, як вона мене використовувала, як крутила на всі боки Стефано, що вона так боролася, щоб віднайти своє місце у тій клітці, в яку сама себе загнала, хоча поки що і сама не розуміла, де воно.