Та і на цьому все не закінчилося. Кілька тижнів по тому Ніно запитав у мене без будь-яких передмов, з похмурим виразом обличчя, чи не могла б я написати якомога швидше розповідь на півсторінки про мою сутичку зі священиком.
— Навіщо?
Він пояснив, що співпрацював з одним журналом, який називався «Неаполь — прихисток для бідних». Він розповів про цей епізод у редакції, і йому там сказали, що якщо він вчасно підготує матеріал, то його спробують вставити у наступний номер. Він показав мені журнал. То було видання сторінок на п’ятдесят, на сіруватому папері. У переліку авторів було і його ім’я та прізвище, навпроти статті, що називалася «Злидні у цифрах». Мені пригадався його батько, самовдоволення та пихатість, з якими він читав мені в Мароні свою статтю, надруковану у «Римі».
— Ти і вірші теж пишеш? — запитала я в нього.
Він заперечно захитав головою з такою відразою, що я відразу пообіцяла:
— Добре, спробую.
Додому я повернулася дуже схвильована. У голові вже роїлися слова і фрази, які б я написала, а дорогою додому я обговорила все детально з Альфонсо. Він дуже за мене боявся, умовляв мене, щоб я нічого такого не писала.
— Статтю підпишуть твоїм іменем?
— Так.
— Ленý, священик знову розлютиться і залишить тебе на другий рік, перетягнувши на свій бік ще й викладачів хімії та математики.
Його страх передався і мені, я втратила віру в себе. Але щойно ми з ним розпрощалися, думка про можливість через деякий час показати журнал зі статтею, підписаною моїм іменем, Лілі, батькам, вчительці Олів’єро, вчителю Ферраро перемогла страх. Я була у піднесеному настрої, пишаючись тим, що заслужила схвалення від хороших (Ґальяні, Ніно), відкрито виступивши проти тих, кого я вважала поганими (священика, викладачки хімії, вчителя математики), але водночас зумівши повестися з супротивниками так, щоб не втратити їхню симпатію та повагу. Тож приклавши певних зусиль, я б, напевне, змогла виправити ситуацію і після виходу статті.
У той день після обіду я тільки те й робила, що писала і переписувала. Підібрала синтетичні, змістовні фрази. Постаралася надати своїй позиції максимальної теоретичної гідності, підшукавши складні, вишукані слова. Я написала так: «Якщо Бог — всюдисущий, то навіщо йому розповсюджуватися за допомогою Святого Духа?» Але півсторінки швидко закінчилися, а я все ще писала передмову. А як же решта? Довелося починати спочатку. Враховуючи, що я з першого класу привчила себе до старанності та наполегливості, у мене нарешті вийшов прийнятний текст, і я перейшла до підготовки домашніх завдань на наступний день.
Та вже через півгодини до мене повернулися сумніви, я відчула необхідність у підтвердженні. Кому я могла прочитати свою статтю, щоб почути об’єктивну оцінку? Матері? Братам? Антоніо? Звичайно, ні. Хіба що Лілі. Але якщо я звернуся до неї, це означатиме, що я і досі визнаю її авторитет, попри те що вже давно знаю набагато більше за неї. Отож спочатку я вагалася. Я побоювалася, що вона просто посміється над моєю роботою, видавши один зі своїх принизливих, нищівних коментарів. А ще більше боялася, що той коментар породить у моїй голові цілу купу сумнівів і невпевненості у собі, що змусить мене покинути задум зі статтею. Врешті я не втрималася і побігла до неї, сподіваючись застати її вдома. Вона була у своїх батьків. Я розповіла їй про пропозицію Ніно і вручила свій зошит.
Ліла неохоче проглянула написане, ніби від читання в неї боліли очі. Потім запитала, як і Альфонсо:
— Під статтею напишуть твоє ім’я?
Я ствердно кивнула.
— Так і напишуть: Елена Ґреко?
— Авжеж.
Вона протягнула мені зошит:
— Я не здатна сказати тобі, добре це чи погано.
— Будь ласка!
— Ні, не можу.
Я наполягала. Я заявила, хоча і знала про себе, що то неправда: якщо їй не сподобається або якщо вона відмовиться читати, то я просто не віддам статтю Ніно для друку.