Нарешті вона прочитала. Мені здалося, що вона ніби вся підібралася, ніби збиралася скинути з себе якийсь тягар. У мене було таке враження, ніби вона здійснювала над собою неймовірне зусилля, щоб вивільнити з глибини власного єства ту, колишню Лілу, яка читала, писала, малювала, творила, роблячи все це природно і з вродженою легкістю. Коли їй це вдалося, справи пішли як по маслу.
— Можна мені дещо закреслити?
— Звичайно.
Вона закреслила безліч слів і ціле речення.
— Можна дещо переставити?
— Так.
Вона обвела один абзац і дужкою переставила його на початок аркушу.
— Можна, я перепишу тобі все на інший аркуш?
— Я сама.
— Ні, дозволь мені це зробити.
Вона взялася переписувати. А коли повернула мені зошит, промовила:
— Ти молодець, недарма тобі завжди ставлять «десять»!
Я відчула, що в її словах не було насмішки, то був справжній комплімент. Але потім Ліла додала з несподіваною рішучістю:
— Але надалі не хочу більше читати нічого з написаного тобою!
— Чому це?
Вона замислилася.
— Тому що мені це не на користь, — відповіла вона, постукавши себе пальцем по голові і розсміявшись.
Я летіла додому, мов на крилах. Там зачинилася у туалеті, щоб нікому не заважати, і провчилася до третьої ночі, врешті лягла спати. Вранці я прокинулася о пів на сьому, щоб переписати статтю. Але спершу я перечитала її з аркуша, написаного кругленьким, гарним почерком Ліли — яким пишуть у початковій школі; він дуже відрізнявся від мого теперішнього, що з часом значно спростився і став дрібнішим. Там було написано те саме, що раніше написала я, але викладено ясніше і логічніше. Завдяки тим закресленням, перестановкам слів, незначним вставкам і деякою мірою самому почерку Ліли в мене виникло враження, ніби я втекла сама від себе і тепер біжу на сто кроків попереду з такою енергією і з такою особливою гармонією, про яку та особа, що залишилася позаду, навіть мріяти не могла.
Я вирішила не переписувати статтю і залишити її написану почерком Ліли. Я віднесла її Ніно у такому вигляді, щоб зберегти її видимий слід за моїми словами. Ніно уважно прочитав, часто кліпаючи очима. Нарешті промовив з несподіваним сумом, якого я від нього не чекала:
— Ґальяні має рацію.
— Стосовно чого?
— Ти пишеш краще за мене.
І незважаючи на те, що я зніяковіло заперечувала, він кілька разів повторив ті слова, потім повернувся і пішов, не попрощавшись. Навіть не сказав, коли мала вийти моя стаття у журналі і де я могла б його купити, а в мене не вистачило сміливості запитати. Та поведінка Ніно мене роздратувала. Моє роздратування було таким сильним, що коли я дивилася йому услід, на якусь мить його хода нагадала мені ходу його батька.
Ось так закінчилася наша нова зустріч. Ми знову все зробили неправильно. Ніно протягом наступних днів поводився так, ніби моє вміння писати краще за нього — то якась моя тяжка провина, за яку мене слід покарати. Мене це обурювало. Коли він врешті знову звернув на мене увагу і несподівано запропонував після школи пройтися разом, я холодно відповіла, що в мене немає на це часу, бо за мною має прийти мій хлопець.
Деякий час Ніно, напевне, думав, що мій хлопець — Альфонсо, аж поки одного разу після уроків за ним не зайшла його сестра Маріза, якій треба було з ним про щось терміново поговорити. Ми не бачилися з нею ще з Іскії. Вона побігла мені назустріч, радісно привіталася, сказала, що дуже сумувала, не заставши мене минулого літа в Барано. Оскільки я була з Альфонсо, я їх познайомила. Маріза сказала, що її брат вже пішов, і вона б охоче пройшлася разом з нами. Спочатку вона розповідала нам про свої амурні невдачі. Потім, коли їй стало зрозуміло, що ми з Альфонсо — лише друзі, припинила теревенити зі мною, перекинувши всю свою увагу на Альфонсо. Повернувшись додому, Маріза, напевне, розповіла братові, що між мною та Альфонсо нічого немає, тому що Ніно вже наступного дня знову почав кружляти навколо мене. Але тепер один його вигляд виводив мене із себе. То він такий самий легковажний пустодзвін, як і його батько, незважаючи на його ненависть до нього? Він що, гадає, що інші не можуть жити, якщо не будуть захоплюватися ним і любити його? Він настільки самозакоханий, що не визнає нічиїх талантів та здібностей, окрім власних?
Я попросила Антоніо, щоб він зустрів мене після уроків. Той відразу погодився, збентежений, але водночас і вдячний за прохання. Та найбільше його здивувало те, що біля школи, на виду у всіх, я взяла його за руку і перехрестила його пальці зі своїми. Раніше я завжди відмовлялася гуляти з ним взявшись за руки, — і по району, і за його межами — бо почувалася маленькою дівчинкою, що крокує з батьком. Того разу я це зробила. Я знала, що Ніно за нами спостерігає, і хотіла, щоб він зрозумів, хто я і що я. Я вміла писати краще за нього, скоро друкуватимуся у тому самому журналі, що й він, добре навчаюся у школі, як і він, а може — навіть краще, і в мене був хлопець — ось він! Так що я не мала ніякого наміру бігати за ним, як те цуценя!