Без сварок не обійшлося. Ліла, не вагаючись, кинулася на захист батька, попросила нареченого, щоб він не зважав на зміни, адже її ескізи були всього лише плодом фантазії дівчинки, і якщо поміркувати тверезо, то ті зміни — врешті-решт не такі вже й принципові — дійсно були необхідними. Але Ріно підтримав Стефано, а тому вони ще довго так сперечалися. Закінчилося все тим, що Фернандо, втомившись від крику, сів у кутку майстерні і, поглядаючи на ескізи, які висіли у рамках на стінах, промовив:
— Якщо хочеш взуття перед Різдвом, то забирай його таким, як є. Якщо хочеш, щоб воно було таким, як його намалювала моя донька, хай тобі його робить хтось інший.
Стефано здався. Здався і Ріно.
Перед Різдвом те взуття з’явилося на вітрині, прикрашеній різдвяною зіркою із вати. Я пішла поглянути: то було чудове взуття, з вишуканим дизайном та обробкою; досить було одного погляду, щоб зрозуміти: воно призначене для заможних покупців, і аж ніяк не для бідноти з нашої вулиці. Воно разюче контрастувало з внутрішнім приміщенням майстерні, заповненої шматками шкіри, викройками, робочими столами, дерев’яними колодками та коробками із взуттям, складеними у ряди від підлоги до стелі в очікуванні покупців. Незважаючи на зміни, внесені Фернандо, то було взуття з наших дитячих мрій, якому не було місця у сумній дійсності нашого району.
Так і сталося: до Різдва ніхто не купив навіть пари. Прийшов тільки Антоніо, попросив у Ріно 44-й розмір, поміряв. Потім він розповідав, яке задоволення відчув, взувшись та уявивши себе на весіллі разом зі мною у новому костюмі та тих черевиках. Але на тому все і закінчилося. Бо коли він спитав у Ріно про ціну, а той йому відповів, Антоніо ледве не онімів від несподіванки: «Ти часом не здурів?» А коли Ріно запропонував йому купити черевики на виплату, Антоніо відповів зі сміхом: «Тоді я вже краще куплю собі “ламборґіні” замість черевиків!»
Спершу Ліла за всіма клопотами, пов’язаними з підготовкою до весілля, не звернула уваги на те, що її брат, який донедавна був веселий, жартівливий, незважаючи на тяжку працю, знову почав перетворюватися на похмурого, погано спати вночі, дратуватися без особливої на те причини. «Як мала дитина, — намагалася виправдати Ліла брата перед Пінуччою за ті перепади настрою, — його настрій змінюється залежно від того, чи задовольняються його капризи відразу чи ні, — геть не здатний почекати». Вона — як врешті і Фернандо — не вважала той факт, що черевики не вдалося продати до Різдва, як невдачу. Виробництво взуття проводилося без будь-якої програми. Його поява зумовлювалася чистим бажанням Стефано втілити у реальність творчі пориви Ліли. Там були теплі черевики і літні, для будь-якої пори року. І це була перевага. У білих коробках, складених в майстерні Черулло, мався доволі багатий асортимент. Досить було почекати, і за зиму, весну, літо, осінь їх би продали.
Та Ріно нервувався все більше. Після Різдва він сам, за власною ініціативою, пішов до хазяїна занедбаної взуттєвої крамниці у кінці вулиці і, знаючи наперед, що той по руках і ногах зв’язаний із Соларами, все ж запропонував йому виставити черевики виробництва Черулло на вітрині. Хазяїн крамниці ввічливо відмовився: мовляв, те взуття було не для його покупців. Ріно образився і відповів йому брудною лайкою, про що скоро стало відомо всьому районові. Фернандо розлютився на сина, той посварився з ним теж, Ліла знову почала вбачати у братові джерело безладу, прояв руйнівних сил, які так її лякали раніше. Коли вони з братом, Стефано та Пінуччою ходили гуляти вчотирьох, Ріно постійно намагався відстати від дівчат, щоб залишитися наодинці зі Стефано на кілька кроків позаду і обговорити щось. Як правило, ковбасник його терпляче вислуховував і все. Лише одного разу Ліла почула, як той сказав: