До житла Черулло потягнулися процесії родичів, щоб напоумити Лілу. Спочатку прийшла мати, Нунція, і почала вмовляти її подумати про добробут їхньої родини. Потім явився Фернандо з похмурим виглядом і сказав, щоб вона припинила поводитися, як нерозумне дівчисько: будь-кому, хто хотів би спокійно жити в районі, слід було неодмінно взяти за почесного свідка саме Сільвіо Солару. Врешті прийшов Ріно і пояснив їй без недомовок, у дуже агресивному тоні, вдаючи із себе великого дільця, що дбає лише про прибутки: батько Солара для усіх — щось на кшталт банку, і перш за все — канал для розміщення у пунктах продажу взуття «Черулло». «Що ти оце надумала робити? — верещав він із налитими кров’ю від люті очима. — Хочеш пустити по світу мене, всю нашу сім’ю і загубити все, що ми до цього часу зробили такою тяжкою працею?» Навіть Пінучча прибігла і вдавано солоденьким голоском сказала, що їй теж хотілося б, щоб почесним свідком на весіллі був їхній родич із Флоренції, але треба ж було й головою думати, не можна ставити хрест на шлюбі та коханні через таку несуттєву дрібницю.
Пройшов день, минула ніч. Нунція сиділа мовчки у кутку, нерухомо, нічого не робила і спати не лягала. Потім нишком від доньки вислизнула з дому і прийшла до мене просити, щоб я поговорила з Лілою і спробувала її втихомирити. Таке довір’я мене потішило, я довго думала, як саме мені з нею розмовляти. Адже на кону був шлюб, а це — не жарти, справа серйозна, мова йшла про почуття і про практичні життєві інтереси. Я злякалася. Я, що знайшла у собі достатньо мужності, щоб публічно критикувати Святого Духа, ставлячи під сумнів авторитет викладача релігії, добре розуміла, що, якби мені випало зараз бути на місці Ліли, мені б забракло духу послати усіх під три чорти. А от вона змогла, вона не побоялася, попри те що була за крок до весілля. Що мені робити? Я відчувала, що мені достатньо прикласти незначних зусиль, щоб підштовхнути її на той шлях і потім радіти, що мені це вдалося. У глибині душі саме цього я й хотіла: повернути до життя ту, колишню Лілу — бліду, з волоссям, зібраним у кінський хвіст, з примруженими, як у яструба, очима, в обшарпаному, дешевому одязі. Щоб і сліду не залишилося від усього того шику, від поведінки на кшталт Жаклін Кеннеді нашого району.
Але на її і на моє нещастя та думка видалася мені недостойною. Вважаючи, що я роблю це для її блага, я вирішила не повертати її у злиденну сірість батьківської хати і товкмачила їй із палкою переконливістю одне й те ж: «Сільвіо Солара, Ліло, — це не Марчелло і навіть не Мікеле; було б великою помилкою так вважати, ти знаєш це краще за мене, ти сама безліч разів це повторювала. Не він втягнув до машини Аду, не він стріляв у нас тієї новорічної ночі, не він без запрошення приходив до тебе додому, не він розповсюджував про тебе брудні плітки. Сільвіо буде почесним свідком на весіллі і потім допоможе Ріно та Стефано з продажем взуття — і все; він не гратиме ніякої ролі у твоєму майбутньому житті». Я знову перетасувала карти, які ми вже так добре знали. Завела розмову про колись і про тепер, про старе покоління і про наше, про те, що ми — не такі, що вони зі Стефано — не такі. І цей останній аргумент нарешті пробив оборону, змусив її замислитися, а я продовжувала ще з більшим запалом. Вона сиділа мовчки і слухала мене; було ясно, що вона потребувала когось, хто її заспокоїть, і поступово заспокоїлася. Але я читала у неї в очах, що той вчинок Стефано продемонстрував їй щось таке в його вдачі, про що вона раніше не здогадувалася, не розуміла як слід, і що саме тому це лякало її навіть більше, аніж манії Ріно. Вона сказала мені:
— Може, це неправда, що він мене кохає.
— Як це — неправда?! Він робить усе, що ти забажаєш.
— Тільки тоді, коли це по-справжньому не загрожує його грошам, — відповіла вона зневажливим тоном, яким ніколи раніше не говорила про Стефано Карраччі.
Хоч би як, але Ліла знову почала виходити з дому. Але не ходила до ковбасної лавки, не з’являлася у новій квартирі, взагалі не робила нічого, щоб помиритися. Вичікувала, аж поки Стефано їй не сказав: «Дякую, я тебе дуже кохаю. Ти ж знаєш, що деякі речі доводиться робити всупереч нашим бажанням». Лише тоді дозволила йому обійняти себе за плечі і поцілувати у шию. Але потім різко повернулася до нього і, дивлячись прямо в очі, промовила:
— Щоб на моєму весіллі й ноги Марчелло Солари не було!