— І як я маю це зробити?
— Не знаю, але пообіцяй мені!
Він хмикнув, але відповів з усмішкою:
— Добре, Ліно, я тобі обіцяю.
Настало 12 березня, день видався по-весняному теплий. Ліла попросила, щоб я прийшла до неї у батьківську хату і допомогла їй помитися, причесатися та одягнутися. Вона спровадила матір, і ми залишилися удвох. Ліла сіла на край ліжка в самих лише трусиках та бюстгальтері. Поряд з нею на ліжку лежала сукня нареченої, схожа на тіло померлої; перед нею, на підлозі, викладеній плиткою, стояв мідний таз з гарячою водою. Вона несподівано запитала в мене:
— Ти вважаєш, що я роблю помилку?
— Яку саме?
— Що виходжу заміж.
— Ніяк не викинеш з голови ту історію з почесним свідком?
— Ні, думаю про вчительку. Чому вона не впустила нас?
— Тому що вона — стара карга.
Вона деякий час мовчала, дивлячись на воду, що виблискувала в тазу, потім промовила:
— Що б не сталося, не кидай навчання!
— Залишилося два роки, потім отримаю атестат — і все.
— Ні, вчися далі! Я тобі даватиму гроші, а ти повинна вчитися і далі!
Я нервово розсміялася і відповіла:
— Дякую, але колись навчання закінчується, і далі вчитися вже нікуди.
— Не для тебе. Ти — моя геніальна подруга, ти повинна стати найкращою, серед хлопців і серед дівчат.
Вона підвелася, зняла із себе трусики і бюстгальтер і сказала:
— Годі, допоможи мені, а то запізнимося.
Я ніколи не бачила її голою і засоромилася. Сьогодні можу сказати, що той сором був пов’язаний із прихованим задоволенням дивитися на її недоторкане тіло, милуватися її юною вродою шістнадцятирічної дівчини всього лише за кілька годин до того, як Стефано до неї доторкнеться, увійде в неї, деформує її, можливо, навіть змусить завагітніти. А тоді мене охопило лише гостре відчуття незручності, коли не маєш можливості відвернутися, не можеш відвести руку, не визнавши власного збудження, яке доводиться приховувати, щоб мимоволі не відсахнутися, щоб не образити наївну невинність того, хто викликав його у тебе, щоб не видати те гостре збудження, що тебе заполонило. Тож ти змушуєш себе залишитися, дивитися на по-хлопчачому худенькі плечі, на груди з відстовбурченими сосками, на вузькі стегна з м’якими сідницями, чорний трикутник лобка, довгі ноги, ніжні коліна, міцні гомілки, маленькі стопи; і вдаєш, що так і треба, нічого такого не відбувається, в той час як у тобі панує буря почуттів у тій бідній, напівтемній кімнаті, обставленій пошарпаними меблями, з бризками води на підлозі, а твоє серце калатає як божевільне, і кров пульсує у венах.
Я мила її повільно і обережно, спочатку дала їй трохи часу посидіти у воді і поніжитися, потім попросила встати, і в мене навіть зараз у вухах лунає шум води, що стікає по її тілу. Тоді в мене виникло враження, ніби мідний таз було зроблено з того самого матеріалу, що й тіло Ліли: гладенького, пружного. Я переживала змішані почуття і думки: обійняти її, плакати разом з нею, цілувати її, смикнути за волосся, сміятися, вдавати із себе експерта в любовних справах і давати дурні поради, відгородитися від неї словами саме в ту мить, коли між нами була найбільша близькість. Та врешті залишилася одна-однісінька ворожа думка: я із самого ранку її чепурю — від волосся і до кінчиків пальців на ногах — лише для того, щоб Стефано забруднив уже вночі. Я уявила собі її голою, як зараз, в обіймах нареченого, у ліжку нового житла в той час, коли під їхніми вікнами мчить потяг, а нещадна чоловіча плоть вганяється в неї точним, різким порухом, як заганяють рукою корок у горло пляшки з вином. І раптом мені подумалося, що єдиною розрадою проти того болю, що я відчувала, було знайти якийсь потаємний куточок, де Антоніо міг би зробити зі мною те саме і в той самий час.
Я допомогла їй витертися, одягнутися, вбратися у сукню нареченої, яку — я подумала про це зі змішаним почуттям гордості та страждання — я сама вибрала для неї. Тканина сукні ожила, її білизна увібрала в себе тепло Лілиного тіла, рожевість її губ, глибину темних та суворих очей. Врешті вона взула черевики, які сама намалювала. Під натиском Ріно, який заявив, що якби вона не взула черевики їхнього виробництва, то він розцінив би це як зраду, Ліла вибрала для себе пару на низьких підборах, щоб не здаватися надто високою для Стефано. Вона поглянула на себе у дзеркало, піднявши над підлогою край сукні.
— Які ж вони незугарні, — промовила Ліла.
— Неправда!
Вона нервово засміялася.
— Поглянь: мрії, народжені в голові, опинилися під ногами.