Вона повернулася, і на її обличчі несподівано відбився страх:
— Що зі мною буде, Ленý?
На кухні на нас нетерпляче чекали Фернандо з Нунцією, які вже давним-давно були готові. Я ще ніколи не бачила їх такими чепурними. Тоді Лілині батьки, мої батьки — всі дорослі — здавалися мені старими. Для мене вони були такими, як і бабці з дідами з боку матері і з боку батька; їхнє життя, на мій погляд, було нудним, нецікавим, не йшло ні в яке порівняння з моїм власним, Лілиним, Стефано, Антоніо чи Пасквале. Наше було насиченим, сповненим бурхливих переживань, страждань, тяжких сумнівів та почуттів. Лише тепер, коли я пишу ці рядки, я розумію, що Фернандо в той час мало бути не більше сорока п’яти років, Нунції — ще менше. Отож того ранку він — у білій сорочці і темному костюмі з обличчям Рендольфа Скотта, і вона — вся у блакитному, з блакитним капелюшком та блакитною накидкою, мали справді дуже елегантний вигляд. Вік своїх батьків можу назвати точніше: батькові було тридцять дев’ять років, а матері — тридцять п’ять. Я довго роздивлялася їх у церкві. З відчуттям роздратування я розуміла, що того дня мої успіхи у навчанні їх аніскілечки не тішили, навіть засмучували, особливо матір, яка вважала навчання даремним марнуванням часу. Коли Ліла, прекрасна в обрамленні сліпучо-білої сукні і легкої прозорої фати, йшла через церкву Святого Сімейства під руку з чоботарем, щоб стати поряд із таким гарним Стефано перед вівтарем, пишно прикрашеним квітами (мабуть, продавець квітів добре заробив на тому замовленні!), моя мати, незважаючи на те, що її косе око дивилося у інший бік, з докором поглянула на мене: адже я сиділа десь позаду, в окулярах, а моя вредна подруга оженила на собі багатого парубка, подбала про власну справу для всієї родини, мала своє житло з ванною, холодильником, телевізором і телефоном.
Церемонія вінчання була дуже довгою, священик розтягнув її до безкінечності. Зайшовши до церкви, родичі та друзі нареченого сіли по один бік, а родичі й друзі нареченої — по інший. Фотограф без упину клацав фотоапаратом, а його молодий помічник знімав на відео найважливіші сцени.
Антоніо у новому костюмі віддано просидів поруч зі мною увесь час, залишивши Аду саму. Та була невдоволеною, бо вважала, що вона як продавчиня з ковбасної лавки нареченого мала сидіти на значно почеснішому місці, аніж позаду разом з Меліною, щоб наглядати за нею та молодшими братами. Раз чи два Антоніо шепнув мені щось на вухо, але я йому не відповіла. Йому слід було просто сидіти поряд зі мною, не виявляючи особливої інтимності, щоб уникнути пліток. Я оглянула церкву, наповнену людом; всі нудилися і, як і я, озиралися довкола. Відчувався аромат квітів, запах нового одягу. Джильйола мала чудовий вигляд, Кармела Пелузо — теж. Хлопці не відставали. Енцо, а ще більше — Пасквале вирядилися так, ніби хотіли довести всім, що вони б мали кращий вигляд перед вівтарем поряд з Лілою, аніж Стефано. Ріно, в той час як муляр із зеленярем були в кінці церкви, як ті вартові під час урочистої церемонії, він — брат нареченої — порушив порядок розподілу гостей і сів поряд з Пінуччою, серед родичів нареченого, — теж у новому костюмі, черевиках від Черулло, блискучих, як причесане гелем волосся. Скільки чванства! Було ясно, що всі, хто отримав запрошення на весілля, зі шкури лізли, аби мати вигляд заможних синьйор; але мені було добре відомо, як і всім іншим, що для цього багато кому — перш за все Антоніо, що сидів поряд зі мною, — довелося залізти в борги. Тоді я поглянула на Сільвіо Солару, що стояв поряд з нареченим: товстого, у темному костюмі, з неймовірною кількістю блискучих золотих браслетів на зап’ястях. Поглянула на його дружину Мануелу поряд з нареченою: у рожевій сукні, обвішана прикрасами. Гроші у борг брали у них. Після смерті дона Акілле гроші у борг всім жителям району давали оцей чоловік з червоно-бузковим обличчям, блакитними очима і високими залисинами, та оця худа жінка з довгим носом та тонкими губами (а якщо точніше — саме Мануела заправляла практичним боком лихварства: усі побоювалися її славнозвісного зошита з червоною обкладинкою, куди вона занотовувала боржників, суми та терміни виплати). На весіллі Ліли нажилися не лише продавець квітів, не лише фотограф, а насамперед — оце подружжя, яке до того ж поставляло торт і цукерки для бонбоньєрок.
Я помітила, що Ліла на них навіть ні разу не глянула. Навіть до Стефано ні разу не повернулася, лише невідривно дивилася на священика. Мені подумалося, що зі спини вони не мали вигляду гарної і гармонійної пари. Ліла була вища, він нижчий. Ліла випромінювала навколо себе особливу енергію, яку важко було не помітити і не відчути; він здавався непоказним чоловічком. Ліла була вкрай сконцентрована, ніби намагалася зрозуміти до кінця, що насправді означав той ритуал; він крутився, час від часу оглядався на матір, обмінювався усмішками із Сільвіо Соларою або почісував голову. У якусь мить мені стало страшно. Я подумала: а що, як Стефано справді не той, кого із себе вдає? Але відразу відігнала від себе ту думку із двох причин. Насамперед, обоє наречених промовили «так» голосно і ясно, в атмосфері загального розчулення: обмінялися обручками, поцілувалися, і мені слід було змиритися з тим, що тепер Ліла справді одружена. І потім сталося таке, що я навіть забула про молодих. Я усвідомила, що серед гостей були всі, окрім Альфонсо. Я пошукала його поглядом серед родичів нареченого, серед гостей нареченої і помітила аж у кінці церкви, захованого за колоною. Я кивнула йому, він відповів і рушив у моєму напрямку. Але із-за його спини з великим шиком випливла Маріза Сарраторе. А відразу за нею — худий, руки в кишенях, зі скуйовдженим волоссям, у пом’ятих штанях та піджаку, в яких ходив до школи, — показався Ніно.