Потім була товчія навколо молодих, що виходили з церкви під лункі звуки органу та спалахи фотографа. Ліла зі Стефано стояли біля паперті і приймали поцілунки та обійми на фоні хаосу автомобілів, хвилювання родичів, яким доводилося чекати своєї черги, тоді як інших — не рідних по крові, але важливіших, поважніших, краще одягнутих, серед них — синьйор у дивних капелюшках за останньою модою — вже всадили в машини і повезли на вулицю Ораціо до ресторану.
Як же вишукано був одягнений Альфонсо! Я таким його ніколи ще не бачила: у темному костюмі, у білій сорочці, з краваткою. Без свого звичного шкільного вбрання, без халату ковбасної лавки він здався мені не лише старшим за свої шістнадцять років, але несподівано для мене — несхожим на свого брата Стефано. Альфонсо вже був набагато вищим за брата, стрункішим, схожим на іспанського танцюриста, якого колись показували по телевізору: великі, виразні очі, пухлі губи, ніякого натяку на проростаючу борідку. Було ясно, що Маріза вчепилася в нього, мов реп’ях, у них зав’язалися стосунки, і вони, напевне, бачилися час від часу, а я про це нічого не знала. Альфонсо, незважаючи на прив’язаність до мене, не зміг встояти проти кучерів Марізи, її невпинного веселого щебетання, яким вона заповнювала паузи у розмові, полегшуючи спілкування із сором’язливим Альфонсо. То вони зустрічалися? Я сумнівалася в цьому, він би мені сказав. Але схоже було на те, інакше він би не запросив її на весілля брата. А Маріза, щоб отримати дозвіл від батьків, потягла за собою Ніно.
І ось тепер він тут, біля паперті, молодший Сарраторе, геть недоречний у своєму поношеному одязі, зависокий, захудий, із занадто довгим скуйовдженим волоссям, із занадто запханими в кишені штанів руками, з виглядом того, хто не знає, куди себе подіти, дивиться на наречених, як і всі, але без особливої цікавості, аби кудись дивитися. Та неочікувана зустріч значно вплинула на мій загальний настрій того дня. Ми пошепки привіталися в церкві — «чао — чао» — і все. Потім Ніно рушив слідом за сестрою та Альфонсо, мене міцно підхопив під руку Антоніо, і хоча я спробувала звільнитися, врешті опинилася в одній компанії з Адою, Меліною, Пасквале, Кармелою та Енцо. Тепер, у товчії, коли молодята всідалися у велику білу машину разом з фотографом та його помічником, щоб їхати фотографуватися до парку Пам’яті загиблих, я захвилювалася, що мати Антоніо може впізнати Ніно, віднайде в рисах його обличчя якусь схожість з Донато. Але моє хвилювання виявилося безпідставним. Мати Ліли, Нунція, повела її за собою до машини, разом з Адою і меншими дітьми, і вони поїхали.
Насправді ніхто не впізнав Ніно: ні Джильйола, ні Кармела, ні Енцо. Не впізнали вони і Марізу, хоча зовні вона не дуже змінилася з дитинства. Обох Сарраторе поки що ніхто не помічав. Тим часом Антоніо вже підштовхував мене до старої колимаги Пасквале, разом з нами сідали Кармела та Енцо, і ми вже збиралися рушати, коли я промовила, не вигадавши нічого кращого:
— А де мої батьки? Сподіваюся, вони не підуть пішки.
Енцо відповів, що бачив, як вони сідали в якусь автівку. Робити було нічого, слід було їхати. Я ледве встигла поглянути на Ніно, який все ще топтався біля паперті з розгубленим виглядом разом з Альфонсо та Марізою, що розмовляли між собою, — і все.
Мій настрій остаточно зіпсувався. Антоніо шептав мені на вухо, відчуваючи найменші зміни мого настрою: