— Що сталося?
— Нічого.
— Тебе щось роздратувало?
— Ні.
Кармела розсміялася:
— Її дратує те, що Ліна вийшла заміж, тепер і їй теж хочеться.
— А тобі що, не хочеться? — запитав Енцо.
— Та я б хоч завтра заміж вийшла!
— І за кого ж?
— Сама знаю, за кого.
— Замовкни, — обізвався Пасквале, — тебе ніхто заміж не візьме.
Ми рушили у напрямку моря, Пасквале керував машиною доволі агресивно. Антоніо так добре підладив йому ту автівку, що Пасквале поводився з нею, як із гоночною. Нісся, як скажений, незважаючи на вибоїни. Тільки те й робив, що наганяв інші автівки на такій швидкості, ніби хотів вдарити їх ззаду, а коли залишалося всього кілька сантиметрів до удару, різко повертав і обганяв. Ми, дівчата, верещали з переляку та благали їхати повільніше, від чого він задоволено реготав і робив ще гірше. Антоніо з Енцо навіть бровою не вели, хіба що відпускали грубі жарти на адресу повільних водіїв, а коли Пасквале їх обганяв, опускали скло і обливали невдаху брудною лайкою.
Саме тоді, під час нашої поїздки до ресторану на вулиці Ораціо, я почала почуватися серед них сторонньою і нещасною від власної несхожості. Я виросла серед цих хлопців та дівчат, вважала їхню поведінку нормальною, їхня різка, груба мова була і моєю теж. Але ось уже протягом шести років я ішла іншим шляхом, про який вони навіть гадки не мали, і мені це вдавалося так добре, що на ньому мене вважали однією з найкращих. У спілкуванні з ними я не могла скористатися нічим з того, чого мене вчили щодня, змушувала себе стримуватися, певною мірою опускатися до їхнього рівня. Я постійно намагалася приховати свою натуру, те, якою я була у школі, а коли мені це не вдавалося, це їх бентежило. Я питала сама в себе, що я роблю у цій машині. Звичайно, зі мною були мої друзі, там був мій хлопець, ми їхали на свято з приводу Лілиного весілля. Та саме те свято підтверджувало, що Ліла — єдина особа, з якою, незважаючи на різні долі, я все ще хотіла спілкуватися — більше не належала до цього гурту, а без неї вичерпалися і мої взаємини з цими хлопцями та дівчатами. То чому ж я була в ту мить не з Альфонсо, з яким у нас були однакові інтереси та схожа доля? І чому я не залишилася біля церкви, не підійшла до Ніно сказати, щоб пішов разом зі мною на свято; чому не розпитала в нього, коли вийде журнал із моєю статтею; чому не запропонувала йому поговорити наодинці, викопати удвох якусь нірку, де можна було б сховатися від скаженої їзди Пасквале, від його недолугих жартів, від грубощів Кармели та Енцо, а також — саме так! — і від Антоніо?
Ми першими з молоді зайшли до банкетної зали. Настрій у мене зіпсувався ще більше. Сільвіо та Мануела Солари вже сиділи за окремим столом разом з комерсантом із Флоренції, його дружиною та матір’ю Стефано. Батьків Ліли посадили за загальним столом, за яким були всі інші родичі, мої батьки, Меліна. Ада, яка дуже нервувалася, побачивши Антоніо, сердито замахала йому руками. Оркестранти займали свої місця, налагоджували інструменти, співак вмикав мікрофон. Ми збентежено оглядалися довкола. Ми не знали, куди нам сідати, ніхто з нас не насмілювався запитати про це в офіціантів. Антоніо невідривно був поряд зі мною і намагався мене розвеселити.
Мене покликала мати, але я вдала, що не чую. Вона знову покликала, але я і бровою не повела. Тоді вона підвелася і підійшла до мене своєю кульгавою ходою. Хотіла, щоб я пішла і сіла поряд з нею. Прошепотіла:
— Чому це синок Меліни постійно крутиться навколо тебе?
— Ніхто навколо мене не крутиться, мамо!
— Ти думаєш, я дурна?
— Ні.
— Ходи, сядь поряд зі мною!
— Ні.
— А я тобі кажу: ходімо! Ми не для того тебе вчимо, щоб якийсь там голодранець з божевільною матір’ю тебе спаскудив!
Я послухалася, вона була справді дуже сердита. Почали заходити інші хлопці й дівчата, всі — друзі Стефано. Серед них я помітила Джильйолу, вона кивнула мені, щоб я ішла до них. Мати мене втримала. Пасквале, Кармела, Енцо, Антоніо нарешті всілися поряд із Джильйолою та її приятелями. Ада, якій вдалося скинути матір на Нунцію, підійшла і шепнула мені на вухо: «Ходімо до нас!» Я спробувала було підвестися, але мати міцно вхопила мене за лікоть. Ада зажурилася і повернулася до брата, який час від часу поглядав у мій бік, а я у відповідь закочувала очі до стелі, щоб пояснити йому, що я — полонянка.
Оркестр почав грати. Співак, років сорока, майже лисий, з витонченими рисами обличчя, щось тихенько наспівував, випробовуючи мікрофон. Гості все йшли і йшли, в залі стало повно. Ніхто не приховував голоду, але треба було дочекатися молодят. Я знову спробувала було встати, але мати зашипіла на мене: «Сиди тут, біля мене!»