— Що саме?
— Газети, журнали, книги, у яких ідеться про ці проблеми.
Я ні разу навіть не розгорнула якусь газету чи журнал, читала лише художню літературу. Ліла теж, коли ще цікавилася читанням, читала лише старі потріпані романи з місцевої бібліотеки. Отже, тут я пасла задніх, Ніно міг допомогти надолужити згаяне.
Я його розпитувала і розпитувала, Ніно відповідав. Так, відповідав, але без тієї жвавості та барвистості, що були притаманні оповідям Ліли. Він висловлювався грамотно, наводив цілу низку конкретних прикладів; кожне моє нове запитання ставало невеликим поштовхом, що викликав справжню словесну повінь: він говорив без упину, сухо, без натяку на іронію, впевнено, критично. Альфонсо з Марізою швидко втомилися від цих розмов. Маріза промовила: «Матір Божа, який же тільки нудний мій брат!» І вони почали перемовлятися між собою. Ми з Ніно теж усамітнилися. Ми більше не чули нічого з того, що відбувалося навколо, не звертали уваги на те, що нам подавали на стіл, що ми пили і що їли. Я старалася підшукати відповідні запитання, уважно слухала його детальні відповіді, які лилися рікою. Але швидко зрозуміла, що всі його відповіді крутилися навколо однієї й тієї самої головної ідеї: слід припинити порожні балачки, замість цього визначити чітко і ясно основні проблеми, знайти практичні шляхи їхнього вирішення, забезпечити їхнє виконання. Я згідно кивала головою, погоджувалася з усім, що він казав. Лише одного разу я здивовано підняла брови, коли Ніно зневажливо висловився про літературу. «Якщо хтось бажає лише пустити пил у очі, — повторив він два чи три рази розгнівано, — то хай пише романи, можемо й почитати; але якщо ми хочемо насправді змінити суспільний устрій, — тоді справа інша». Як я зрозуміла, в слово «література» він вкладав власне значення: користувався ним, щоб критикувати тих, хто, на його думку, забивав голови людям порожніми балачками. Коли я спробувала йому заперечити, він відповів мені: «З тих, хто читає забагато романів, Ленý, з часом виростають дон кіхоти; але при всій моїй повазі до Дон Кіхота тут, у Неаполі, дон кіхоти нам не допоможуть; боротися з вітряними млинами — то марні зусилля; нам потрібні люди, які знають, як працюють млини, і вміють ними заправляти».
Уже через кілька хвилин я нічого так не бажала, як мати можливість щодня розмовляти з таким юнаком. Скільки помилок я наробила з ним! Якою дурною я була, коли хотіла бути разом з ним, кохала його, але постійно уникала! А все через його батька. Але й через мене: як могла я, що ненавиділа свою матір, дозволити його батькові кинути чорну тінь на сина?! Мені було шкода, я упивалася власним каяттям, романом, героїнею якого я себе вважала. Під час розмови я час від часу підвищувала голос, щоб перекричати гамір зали, музику, йому теж доводилося це робити. Інколи я поглядала на стіл, за яким сиділа Ліла: сміялася, їла, розмовляла, навіть не цікавлячись, де я, що роблю, з ким розмовляю. У бік столу, за яким сидів Антоніо, я намагалася не дивитися: боялася, що він замахає мені, щоб я сіла поруч з ним. Але я відчувала, що він спостерігає за мною, нервується і все більше дратується. «Ну, і хай, — подумала я про себе, — все одно я вже все вирішила: завтра я його покину, не можу надалі з ним зустрічатися, ми занадто різні. Звичайно, він мене обожнював, готовий був на все заради мене, але поводився, як собача». А от поведінка Ніно мене заворожувала: ніякої тобі підлеглості. Посвячував мене у своє майбутнє, ділився думками та планами, як саме він хотів його побудувати. Від того, що я розмовляла з ним, мій мозок теж починав активно працювати, як то бувало під час розмов з Лілою. Спілкування з ним давало мені змогу рости і розвиватися. От він точно допоміг би мені вирватися з-під влади моєї матері, бо й сам хотів позбавитися впливу власного батька.
Я відчула, як хтось доторкнувся до мого плеча: то був знову Антоніо. Він промовив похмуро:
— Ходімо потанцюємо.
— Моя мати мені не дозволяє, — прошепотіла я.
Він відповів мені голосно, роздратованим тоном:
— Так усі ж танцюють, що тут такого?
Я збентежено усміхнулася Ніно, він знав, що Антоніо — мій жених. Він серйозно поглянув на мене, відвернувся і заговорив з Альфонсо. Я пішла.
— Не притискай мене до себе.
— Я тебе не притискаю.
У залі було дуже гамірно, панувала загальна атмосфера веселощів, що буває, коли народ уже напідпитку. Танцювали всі: молодь, дорослі, дітлахи. Але я відчувала, що приховувалося за тією атмосферою вдаваного свята. На перекошених обличчях родичів нареченої ясно читалося погано приховуване невдоволення. Особливо жіночих. Вони витратили останнє на подарунок для наречених, на власні наряди, заборгувалися, а тепер з ними поводилися, як із злиднями: поїли неякісним вином, обслуговували із запізненням. Чому Ліла не втручалася, чому не сперечалася через це зі Стефано? Я їх добре знала. Через добре ставлення до Ліли вони б стримували власний гнів, поки б не закінчилося свято, поки б Ліла не переодягнулася і не повернулася у дорожньому одязі, готова до весільної подорожі, поки б не роздала гостям бонбоньєрки з цукерками, поки б не поїхала разом зі своїм чоловіком. От тоді б вибухнула епохальна сварка, що породила б ненависть та злобу, які б тривали місяцями, роками, призвела б до обвинувачень та образ, до яких би залучили чоловіків, синів — усіх, змусили б їх довести своїм матерям, сестрам і бабусям, що вони здатні поводитися, як справжні чоловіки. Я їх дуже добре знала, усіх. Бачила злобні погляди хлопців на співака, на музикантів, що занадто відверто поглядали на їхніх дівчат чи залицялися до них. Бачила, як перемовлялися під час танцю Енцо та Кармела, бачила Пасквале з Адою, що сиділи за столом. Було ясно, що вже наприкінці весільного банкету вони б заручилися і з великою ймовірністю через рік, два, десять — одружилися б. Бачила Ріно з Пінуччою. У їхньому випадку все відбулося б значно швидше: якби справи з взуттєвою фабрикою пішли добре, то вже щонайбільше через рік у них було б не менш пишне весілля, аніж оце. Вони танцювали лише удвох, не відривали погляду одне від одного, тісно притискалися одне до одного. Кохання та вигода. Ковбасна лавка та взуттєва фабрика. Старі будинки та нові. Я була такою, як вони? Чи вже ні?