— То хто такий? — запитав Антоніо.
— Як це хто? Ти що, його не впізнаєш?
— Ні.
— То ж Ніно, старший син Сарраторе. А ото — Маріза, ти її пам’ятаєш?
До Марізи йому не було ніякого діла, а до Ніно — було. Він сказав роздратовано:
— І ти спершу ведеш мене до Сарраторе, щоб я йому погрожував, а потім сама сидиш і годинами теревениш з його сином? Я замовив собі новий костюм, щоб сидіти і дивитися, як ти розважаєшся з отим типом, що навіть не підстриг волосся і не одягнув краватку?
Він покинув мене серед зали і швидким кроком рушив у напрямку до засклених дверей, які вели на терасу.
Я збентежено стояла, не знаючи, що робити. Побігти слідом за Антоніо? Чи повернутися до Ніно? Мати, без сумніву, уважно спостерігала за мною, хоч її косе око, здавалося, дивилося в інший бік. Мій батько теж спостерігав за мною, і його погляд не обіцяв нічого доброго. Я подумала: якщо я зараз повернуся до Ніно, Антоніо сам мене покине, і так буде краще для мене. Я перетнула всю залу в той час, як оркестр продовжував грати, а пари продовжували кружляти. Сіла на своє місце.
Ніно, здавалося, не звернув ніякої уваги на те, що відбулося. Зараз він щось палко говорив про викладачку Ґальяні. Він захищав її перед Альфонсо, який — я це добре знала! — її терпіти не міг. Ніно казав, що він і сам часто з нею сперечався через її занадто різкі погляди, але як викладачка вона була неперевершеною; вона завжди його заохочувала, передала йому жагу до знань та волю до навчання. Я спробувала приєднатися до їхньої розмови. Я відчувала нагальну необхідність спілкуватися з Ніно наодинці, не хотіла, щоб він оце зараз розмовляв з моїм однокласником, як раніше розмовляв зі мною. Відчувала потребу (щоб не кинутися слідом за Антоніо і сказати йому через сльози: так, ти маєш рацію, я сама не знаю, хто я і чого хочу; я тебе використовую, а потім тебе покину; але це не моя вина, я сама не знаю, як мені бути — вибач!), щоб Ніно втягнув мене особливим чином у свій світ, який був йому добре відомий, щоб визнав мене як рівну собі. Тому я його практично перебила, і поки він намагався повернутися до попередньої думки, почала говорити про книги, які від початку навчального року мені дала почитати викладачка, та її поради. Він кивнув, дещо невдоволено, пригадав, що викладачка раніше і йому давала одну з тих книг, почав обговорювати її зі мною. Але мені все більше хотілося якомога швидше підвищити самооцінку, щоб забути про Антоніо, тож я запитала у Ніно без будь-якого зв’язку з попередньою розмовою:
— А коли вийде журнал?
Він втупився у мене з якимось дивним виразом обличчя:
— Уже вийшов два тижні тому.
Я радісно вигукнула, запитала в нього:
— А де я можу його знайти?
— Він продається у книжній крамниці Ґвіді. Та я й сам можу тобі його принести.
— Дякую.
Він дещо завагався, а потім сказав:
— Але твою статтю вони не опублікували, виявилося, що не вистачило місця.