Альфонсо полегшено усміхнувся і пробубонів:
— От і добре.
Нам було всього по шістнадцять років. Я сиділа перед Ніно Сарраторе, Альфонсо, Марізою, намагалася усміхатися, сказала із вдаваною байдужістю: «Подумаєш, іншим разом». Ліла сиділа на другому кінці зали — наречена, королева свята — Стефано шептав їй щось на вушко, і вона усміхалася.
Довгий, виснажливий весільний обід нарешті завершувався. Оркестр грав, співак співав. Антоніо стояв на терасі, відвернувшись від усіх, переборюючи біль у грудях, який я йому завдала, і дивився на море. Енцо, мабуть, нашіптував Кармелі, що він її кохає. Ріно, напевне, вже сказав це Пінуччі, і тепер вони солодко заглядали одне одному в очі. Була велика ймовірність того, що Пасквале ніяк не міг наважитися і ходив кругами, але до кінця свята Ада так чи інакше вирвала би з нього потрібні слова. Гості все частіше виголошували тости молодятам з досить вульгарними натяками, особливо відзначився у цьому мистецтві комерсант металів з Флоренції. На підлозі було повно плям від соусу, розбризканого з тарілок дітьми, вина, розлитого дідом Стефано. Я проковтнула сльози. Подумала: можливо, мою статтю надрукують у наступному номері; можливо, Ніно не достатньо наполягав, треба було мені самій цим займатися. Але вголос про це нічого не сказала, продовжувала усміхатися, навіть знайшла в собі сили промовити:
— Врешті я вже одного разу посварилася із священиком. Сваритися ще раз не має сенсу.
— Звичайно! — відгукнувся Альфонсо.
Але я не могла побороти розчарування. Робила все можливе, щоб прийти до тями, позбавитися несподіваного затемнення в очах, болючого спаду тиску, але мені це не вдавалося. Мені стало зрозуміло, що про себе я вважала публікацію тих небагатьох рядків з надрукованим під ними власним прізвищем як своєрідний знак долі, що мої зусилля у навчанні дозволили б мені досягти певних висот, що вчителька Олів’єро мала рацію, коли заохочувала мене і забула про Лілу.
— Ти знаєш, хто такі плебеї?
— Так, пані вчителько.
Хто такі плебеї — я усвідомила якраз у ту мить, і значно ясніше, ніж коли багато років тому Олів’єро запитала мене про це. Плебеї — то були ми. Бути плебеями означало задовольнятися лише їжею та вином, сваритися через те, кого обслуговували раніше, ходити туди-сюди по тій брудній підлозі, промовляти ті тости, що ставали все непристойнішими. Плебейкою була моя мати, що підвипила і тепер обіперлася спиною об плече мого батька і голосно реготала над вульгарними жартами комерсанта металів. Сміялися усі, і Ліла теж, хоча робила це з виглядом того, хто грає відведену йому роль і має намір відіграти її до кінця вистави.
Мабуть, через відразу до тієї гидкої вистави Ніно підвівся із-за столу і заявив, що йому треба вже йти. Він домовився з Марізою, о котрій годині вони мають разом повернутися додому, і Альфонсо пообіцяв, що приведе її у призначений час в домовлене місце. Маріза, здавалося, була дуже задоволена таким уважним кавалером. Я нерішуче запитала в Ніно:
— Не хочеш попрощатися з нареченою?
Він заперечно махнув рукою, пробурмотів щось нерозбірливе про те, що не був одягнений як треба, і навіть не попрощавшись зі мною чи з Альфонсо, рушив до виходу своєю характерною розхлябаною ходою. Він мав особливу здатність приходити до нашого району і залишати його, ніяким чином не зазнаючи його впливу. Він це вмів, йому це вдавалося; можливо, він навчився цьому багато років тому, під час їхнього скандального переїзду, який ледь не коштував йому життя.
Я сумнівалася, що в мене це вийде. Від навчання толку було мало: хай мені і ставлять «десятки» за домашні завдання, але ж то лише в школі; а от ті, хто працював у редакції журналу, проглянули мою писанину — мою та Лілину — і вирішили її не друкувати. От Ніно — інша справа: по його обличчю, жестах, ході було відразу зрозуміло, що він далеко піде. Коли він вийшов, мені здалося, що зникла єдина особа в усій залі, що мала достатньо енергії, щоб витягти мене звідси.
Потім у мене виникло таке відчуття, ніби двері ресторану різко зачинилися, ніби від пориву вітру. Насправді ніякого вітру не було, як не було і стукоту. Сталося те, що можна було передбачити. Якраз перед розрізанням торту та роздачею бонбоньєрок з’явилися елегантно одягнені, красиві брати Солари. Вони проходили по залі, вітаючись то з одним, то з іншим зі своєю звичною хазяйською манерою. Джильйола кинулася на шию Мікеле і потягнула його до місця поряд із собою. Ліла, шия та щоки якої відразу почервоніли, енергійно потягнула чоловіка за руку і щось шепнула йому на вухо. Сільвіо недбало кивнув синам, Мануела дивилася на них поглядом матері, що пишається власними дітьми. Співак завів «Лаццареллу»,[13] вдало імітуючи Ауреліо Ф’єро. Ріно з привітною усмішкою запросив Марчелло до столу. Марчелло сів, ослабив краватку, закинув ногу на ногу.
13
«Лаццарелла» (італ. Lazzarella) — відома пісня Ріккардо Паццалья та Доменіко Модуньйо, що виграла другу премію на Фестивалі неаполітанської пісні у 1957 році.