Між Олів’єро та Ферраро сталася невелика сутичка через той несподіваний виклик Карраччі, а потім почалося змагання у присутності учнів інших класів, яких для цього звели усіх разом. Нам дали завдання провідмінювати дієслова, розповісти таблицю множення, потім розв’язати приклади з усіма чотирма математичними операціями, спочатку на дошці, а потім подумки. Від того змагання у мене в пам’яті викарбувалися три згадки. Перша — те, що малий Альфонсо Карраччі мене обійшов відразу ж, відповідав спокійно і точно, але по-доброму і не хвалився перевагою. Друга — те, що Ніно Сарраторе несподівано для всіх не відповів майже ні на одне питання, стояв мовчки, збентежено, ніби взагалі не розумів, що в нього запитували вчителі. Третя — як Ліла неохоче змагалася нарівні з сином дона Акілле, немовби їй взагалі не було ніякого діла до того, переможе вона чи ні. Стало цікавіше, коли ми перейшли до розрахунків подумки: додавання, віднімання, множення та ділення. Альфонсо, незважаючи на незворушну поведінку Ліли, яка іноді стояла мовчки, немов не чула запитання, почав помилятися, особливо у множенні та діленні. З іншого боку, якщо син дона Акілле втомився і помилявся, то і Ліла вже була не в найкращій формі, а тому вони видавалися більш-менш нарівні. Але в якусь мить сталося щось неочікуване. Два рази підряд, коли Ліла не відповідала чи Альфонсо помилявся, із задньої парти чувся зневажливий голос Енцо Сканно, який давав правильну відповідь.
Це здивувало усіх — учнів, учителів, директора, мене та Лілу. Як таке може бути, що такий ледачий, нездібний та дурнуватий учень, як Енцо, здатний робити подумки такі складні розрахунки краще за мене, Альфонсо Карраччі й Ніно Сарраторе? Ліла раптом немовби прокинулася. Альфонсо швидко вийшов із гри, і з дозволу задоволеного собою вчителя, який провів швидку заміну чемпіона, дуель продовжилася вже між Лілою та Енцо.
Вони довгий час ішли нарівні. Через деякий час директор, перехопивши у вчителя керівництво змаганням, покликав до дошки сина зеленяра, щоб той став поряд з Лілою. Енцо з нервовим смішком та під хихотіння своїх дружків устав із-за останньої парти, але потім вийшов і став коло дошки навпроти Ліли із серйозним та збентеженим виглядом. Змагання продовжувалося, завдання ставали все складнішими. Хлопчик давав відповідь на діалекті, немов був десь на вулиці, а не в класі, вчитель виправляв його вимову, але відповідь щоразу була правильною. Енцо неймовірно пишався тією миттю власної слави, йому самому не вірилося, що він такий розумний. Потім він почав втомлюватися, тому що Ліла нарешті геть прокинулася, і тепер її очі були примружені тим особливим чином, який свідчив про велику рішучість, відповідала вона швидко і точно. Врешті Енцо програв. Програв, але не здався. Він почав лаятися, викрикувати бридкі образи. Вчитель наказав йому йти за дошку і стати на коліна, але він відмовився. Йому надавали указкою по пальцях і відтягли за вухо у куток для покарання. Так закінчився той навчальний день.
Але відтоді хлопчача ватага почала кидати в нас камінням.
Той ранок, коли відбулася шкільна дуель між Лілою та Енцо, мав дуже важливе значення для нашої подальшої довгої історії. Саме тоді було закладено початок особливостям поведінки всіх її учасників, які складно пояснити. Наприклад, стало зрозуміло, що Ліла, коли хотіла, могла за бажанням дозувати обсяг використання власних здібностей. Саме це вона зробила під час змагання з сином дона Акілле. Вона не лише не захотіла перемогти його, а й змогла належним чином врівноважити свої правильні та хибні відповіді, щоб не програти. Тоді ми з нею ще не були подругами, а тому я не могла запитати в неї, чому саме вона так повелася. Насправді не треба було нічого запитувати, і так все було ясно. Як і мені, їй теж батьки заборонили робити щось погане не лише дону Акілле, а й усім членам його родини.