Так і було. Ми не знали, звідки беруть початок ті страх-заздрість-ненависть-замовчування, які наші батьки виявляли щодо родини Карраччі, яких вони навчали нас, але вони існували, в цьому не було жодного сумніву, як існував і сам наш район, з його білуватими будинками, запахом злиднів на сходових майданчиках, запилюженими вулицями. Дуже ймовірно, що і Ніно Сарраторе під час змагання мовчав для того, щоб дати змогу Альфонсові виставити себе в найкращому світлі. Ніно спочатку щось там бурмотів, гарний, охайно причесаний, з довгими віями, високий та стрункий, і врешті геть замовк. Щоб не зректися свого кохання до нього, я вирішила для себе, що саме так воно й було. Та все ж десь у глибині душі в мене був сумнів. Чи це його усвідомлений вибір, як у Ліли? Я не була в цьому впевнена. Я відступилася, тому що Альфонсо справді був кращий за мене. Ліла могла перемогти його відразу, але вирішила звести все до нічиєї. А він? Було в усьому цьому щось таке, що мене бентежило, навіть неприємно вражало: не його недостатні здібності, і навіть не поразка, а те, що сьогодні я можу визначити як приниження. Те белькотіння, блідість, почервоніння, що якось відразу звели нанівець враження від краси його очей; він був такий гарний, зніяковілий, і незважаючи ні на що, мені було його шкода через ту слабкість.
Ліла теж в якусь мить здалася мені дуже гарною. Серед нас двох вродливою була я, а от вона була надто худою, мов суха тараня, у ній відчувалося щось дике, з тим видовженим обличчям, немов стиснутим на скронях, в обрамленні гладкого чорного-пречорного волосся. Але в ту мить, коли вона намірилася перемогти Альфонсо та Енцо, в ній немов з’явилося якесь внутрішнє сяяння, як у святої войовниці. На щоках запалав рум’янець, наче то до них приливало звільнене полум’я, приховане раніше у кожному куточку її тіла, і тоді я вперше подумала: Ліла вродливіша за мене. Отже, і в цьому вона була першою. Я могла лише сподіватися, що ніхто, крім мене, цього ніколи не помітить.
Але найважливішим було те, що того дня ми зрозуміли: у тій фразі, якою ми часто користалися, щоб уникнути покарання, насправді таїлося щось справжнє, а отже — некероване і тому небезпечне. Та фраза була «я ж ненавмисне». Енцо зовсім ненавмисне втрутився у змагання і зовсім ненавмисне переміг Альфонсо. Ліла навмисне виграла у Енцо, але ненавмисне перемогла ще й у Альфонсо і ненавмисне його принизила, — то був всього лише необхідний крок. Те, що з цього вийшло, переконало нас, що слід завжди все робити навмисне, заплановано, щоб знати потім, чим все закінчиться.
І справді, те, що сталося пізніше, призвело до неочікуваних для нас наслідків. Враховуючи той факт, що практично ніщо тоді не робилося навмисне, на нас звалилася ціла лавина раптових подій, одна за одною. Альфонсо прийшов додому в сльозах через ту поразку. Його чотирнадцятирічний брат Стефано, який працював помічником м’ясника у ковбасній лавці (де раніше була майстерня столяра Пелузо), що належала його батькові, хоча він туди й ногою не ступав, прийшов до школи після уроків і почав обзивати Лілу. Дійшло навіть до того, що він почав їй погрожувати. І коли вона теж відповіла брудною лайкою, він штовхнув її до стіни, намагаючись ухопити за язик, і кричав, що зараз він проколе його голкою. Ліла прийшла додому і розповіла про все своєму братові Ріно; і що більше вона йому розповідала, то більше його обличчя наливалося кров’ю, а очі блищали від гніву. Тим часом Стефано перестрів Енцо, коли той ввечері повертався додому без ватаги своїх дружків, і надавав йому стусанів та носаків. Вранці Ріно пішов шукати Стефано, і вони люто побилися, без якоїсь особливої переваги з чийогось боку. Кілька днів потому у двері житла Черулло постукала дружина дона Акілле, тітка Марія, і влаштувала Нунції справжній скандал, обливши її прокльонами та лайкою. Відтоді пройшло зовсім небагато часу, і якось в неділю, після служби в церкві, чоботар Фернандо Черулло, батько Ліли та Ріно, невисокий худорлявий чоловічок, сором’язливо підійшов до дона Акілле і попросив у того вибачення, не пояснивши, за що. Я сама того не бачила, принаймні я такого не пам’ятаю, але казали, що той вибачився досить голосно при всіх, хоча дон Акілле зробив вигляд, ніби він нічого не чув, немов чоботар звертався не до нього. Ще згодом ми з Лілою поранили Енцо каменем у литку, а Енцо кинув каменюку і вдарив нею Лілу в голову. У той час, як я верещала з переляку, а Ліла підводилася із землі вся в крові, що текла в неї по волоссю, Енцо збіг до нас із залізничного насипу, теж увесь у крові, і, побачивши Лілу в тому стані, зовсім несподівано — і невідомо чому — розплакався. Ще через кілька днів Ріно, улюблений брат Ліли, прийшов до школи і віддубасив палкою Енцо, який майже не чинив опору. Ріно був старшим, більшим та лютішим. Та й це ще не все: Енцо не розповів про те, що сталося, ні своїм дружкам, ні матері, ні батькові, ні його братам та родичам, що всі жили в селі, працювали на землі, вирощували фрукти та овочі, а потім продавали на вулицях міста з візка. Так, дякуючи Енцо, помсти припинилися.