А от нам наприкінці п’ятого класу сказали, що у нас є здібності до подальшого навчання. Учителька викликала до школи по черзі спочатку моїх батьків, а потім батьків Джильйоли та Ліли і сказала їм, що нам, окрім випускного екзамену для отримання свідоцтва про закінчення початкової школи, слід неодмінно скласти вступний іспит до середньої школи. Я чого вже тільки не робила, аби мій батько не посилав до школи матір — кульгаву, косооку та ще й завжди сердиту, — а пішов сам, бо він працював вахтером, а тому вмів поводитися чемно. Дарма! До школи пішла вона, поговорила з вчителькою і повернулася додому дуже насурмлена.
— Учителька хоче грошей. Вона каже, що повинна давати вам більше уроків, бо іспит складний.
— А навіщо він здався, той іспит? — запитав батько.
— Щоб вивчити латинську мову.
— Навіщо?
— Каже, що наша донька здібна.
— А якщо така вже здібна, то чому треба вчити її більше, та ще й за гроші?
— Щоб їй жилося краще, а нам — гірше.
Довго вони так сперечалися. Спочатку мати була проти, а батько непевний; потім батько майже погодився, а мати вже не була такою упередженою; нарешті вирішили дати мені можливість скласти той іспит, але за умови: якщо я не буду навчатися краще за всіх, мене відразу ж заберуть зі школи.
А от Лілі батьки відмовили. Нунція Черулло спробувала було щось казати, але батько навіть слухати нічого не хотів, та ще й вліпив ляпаса Ріно, який осмілився заявити, що той помиляється. Батьки Ліли не хотіли навіть іти до школи, але вчителька викликала їх через директора, отож Нунції довелося йти через силу. Почувши сором’язливу, але ясну відмову з вуст заляканої жінки, вчителька Олів’єро з похмурим, але незворушним виглядом дістала чудово написані твори Ліли, блискуче розв’язані складні завдання з математики і навіть різнокольорові малюнки, які, коли їх вішали у класі, викликали захоплення в усіх, тому що було в них щось від пастельних фарб Джотто[3] — витонченість ліній у детальному зображенні принцес, їхніх зачісок, прикрас, одягу, взуття, яких ми ніколи і ніде не бачили, ні в книжках, ні навіть у приходському кінотеатрі. Коли ж навіть після цього відмову було підтверджено, Олів’єро увірвався терпець, і вона потягла матір Ліли до директора, наче якусь неслухняну ученицю. Нунція не поступалася, на це в неї не було дозволу від чоловіка. Тож вона продовжувала повторювати «ні», аж поки не знесилилися і вона сама, і вчителька, і директор.
Наступного дня, коли ми йшли до школи, Ліла сказала мені звичним тоном: «Я все одно складу той іспит». Я їй повірила, бо забороняти їй щось робити не мало сенсу, ми всі про те знали. Вона здавалася нам найсильнішою з усіх, сильнішою за Енцо, Альфонсо, Стефано, сильнішою за свого брата Ріно, сильнішою за наших батьків, сильнішою за всіх дорослих, включаючи вчительку та карабінерів, що могли посадити до в’язниці. Незважаючи на її тендітність, будь-яка заборона перед нею втрачала сенс. Їй вдавалося вийти за межі дозволеного і при цьому майже ніколи не зазнати справжнього покарання за свій вчинок. Зазвичай усі довкола їй поступалися або ж навіть їм доводилося її за це ще й хвалити, хоч і неохоче.
Ходити до дона Акілле теж було заборонено, але вона все одно пішла, а я — слідом за нею. Саме тоді я упевнилася в тому, що її ніщо не могло зупинити, і що в кожному її порушенні правил було щось таке, від чого в мене перехоплювало подих.
Ми хотіли, щоб дон Акілле повернув нам наших ляльок. Отож ми піднімалися сходами, і з кожним кроком мені все більше кортіло розвернутися й вибігти надвір. Я ще й досі відчуваю дотик руки Ліли, що стискає мою долоню, і мені дуже хочеться вірити, що вона це робила не тому, що відчула, що в мене б не вистачило сміливості дійти до останнього поверху, а ще й тому, що так вона сама шукала в мене підтримки, щоб іти далі. Отак, пліч-о-пліч, я — з боку стіни, а вона — з боку поручнів, міцно взявшись за руки, що спітніли від хвилювання, ми пройшли останні сходові майданчики. Перед дверима дона Акілле моє серце ледве не вилітало з грудей, у вухах шуміло, та я заспокоювала себе тим, що то мені вчувався стукіт Лілиного серця. З квартири лунали голоси, можливо, Альфонсо, Стефано чи Пінуччі. Ліла, постоявши деякий час перед дверима, нарешті натиснула на кнопку дзвінка. Спочатку було тихо, потім за дверима почулося шаркання ніг. Двері відчинила донна Марія, у вилинялій зеленій сукні. Коли вона говорила, я помітила у неї в роті дуже блискучий золотий зуб. Вона, мабуть, вирішила, що ми прийшли до Альфонсо, і здавалася трохи здивованою. Ліла сказала їй на діалекті:
3
Джотто ді Бондоне — італійський художник та архітектор, основоположник епохи Відродження.