А от Ріно її захищав. Коли стало питання про складання вступного іспиту, вони з батьком постійно сварилися. Ріно тоді було вже майже шістнадцять років, він мав дуже запальний характер і якраз почав вимагати, щоб йому платили за роботу. Він розмірковував так: я прокидаюсь о шостій; іду до майстерні і працюю там до восьмої вечора, тож маю право на зарплату. Але ті слова викликали обурення і в батька, і в матері. У Ріно було своє ліжко, де спати, була їжа — навіщо йому гроші? Його обов’язок — допомагати сім’ї, а не обдирати її до нитки. Але хлопець стояв на своєму, він вважав, що несправедливо тяжко працювати нарівні з батьком і не отримувати за це й копійки. У таких випадках Фернандо Черулло відповідав йому з удаваним терпінням: «Я тобі вже й так плачу, Ріно, навіть переплачую, навчаючи тебе ремесла від “а” до “я”. Скоро ти вже не тільки вмітимеш ремонтувати підбори, перешивати краї черевиків чи міняти устілку; твій батько вчить тебе всього того, що знає, і скоро ти опануєш це ремесло і навчишся сам шити черевики». Але та платня навчанням Ріно не задовольняла, отож вони постійно гризлися, особливо за вечерею. Починали з платні і закінчували сваритися через Лілу.
— Якщо ти мені будеш платити, я сам подбаю, щоб вона вчилася, — казав Ріно.
— Вчилася?! А я що, вчився?
— Ні.
— А ти вчився?
— Ні.
— То чому ж твоя сестра повинна вчитися, до того ж ще й дівчина?
Зазвичай та суперечка закінчувалася ляпасом, якого отримував Ріно від батька за те, що так чи інакше ставився до нього з неповагою. Хлопець, без плачу, єхидно вибачався.
Ліла під час тих перепалок мовчала. Тоді як я ненавиділа свою матір, по-справжньому, люто, вона, незважаючи на оте ставлення батька, на нього не ображалася, хоча й ніколи мені про це не говорила. Казала, що батько в неї добрий, що коли йому треба було робити якісь розрахунки, він завжди кликав її, казала, що якось почула, як він розказував своїм друзям, що його дочка — найрозумніша з усіх в районі, розповідала, що на її день народження він сам приносив їй у ліжко кухлик гарячого шоколаду з печивом. Що ж тут поробиш, якщо її подальше навчання не вживалося з його способом мислення? І не вживалося з його фінансовими можливостями: родина в них була велика, жили-виживали за рахунок заробітку у чоботарській майстерні, не лише вони самі, а ще й дві неодружені сестри Фернандо і батьки Нунції. Отож усі оті балачки про навчання були як горохом об стіну, і мати загалом дотримувалась такої самої думки. Один лише брат думав інакше і сміливо виступав проти батька. А Ліла, з незрозумілих для мене причин, була чомусь упевнена, що Ріно переможе. Отримає свою зарплату і відправить її до школи вчитися за власні гроші.
— Якщо треба буде платити за навчання, він заплатить, — пояснювала мені Ліла.
Вона була впевнена, що брат дав би їй грошей і на підручники, і навіть на ручки, на пенал, фарби, глобус, шкільну форму і стрічку для волосся. Вона його обожнювала. Казала мені, що, коли закінчить навчання, заробить багато грошей лише для того, щоб зробити свого брата найбагатшою людиною в районі.
Багатство у той останній рік нашого навчання в початковій школі стало нашою настирливою ідеєю. Ми говорили про нього, як в романах пишуть про пошуки скарбів. Уявляли собі: коли станемо багатими, зробимо оце й оте. Якби хто нас тоді послухав, то вирішив би, що багатство заховане десь у нашому районі, у якійсь вогнетривкій шафі, яка тільки й чекає на те, щоб ми її знайшли і відкрили. Згодом — не знаю чому — ми почали пов’язувати навчання з грошима. Ми думали, що якщо багато вчитися, можна писати книжки і з тих книжок розбагатіти. Нам те багатство завжди уявлялося як блиск золотих монет, захованих у численних скринях, а щоб добратися до них — достатньо вчитися і написати книжку.