У нас було попереду кілька годин вільного часу, протягом яких ніхто з наших рідних нас би не кинувся. Часто згадую те чудове відчуття свободи, початок того дня, коли ми врешті вийшли з тунелю і опинилися на прямій дорозі, якій кінця-краю не було видно, — дорозі, яка, якщо вірити Ріно, вела прямісінько до моря. Я з радістю віддалася тому почуттю невідомого. Ту пригоду зовсім було не зрівняти з підвалом чи сходами до домівки дона Акілле. Сонце в небі ховалося за димом, у повітрі відчувався сморід від горілого. Ми довго йшли повз напіврозвалені стіни кам’яних загород, порослих бур’яном, повз низенькі будівлі, з яких лунав гомін на діалекті, інколи сигналили машини. Дорогою ми побачили коня, що потихеньку спустився з насипу і з іржанням перейшов дорогу. Бачили якусь молодицю, що вийшла на балкон і розчісувала волосся густим гребінцем для видалення вошей. Бачили ватагу сопливих дітей, які припинили гру, щойно нас помітили, і погрозливо поглядали у наш бік. А ще побачили якогось товстуна у майці, який вибрався з напівзруйнованого будинку, стягнув штани і виставив перед нами свій член. Та нас нічого з цього не злякало: дон Нікола, батько Енцо, інколи дозволяв нам погладити свого коня, задерикуваті діти були і в нашому районі, а старий дон Мімі показував нам своє бридке хазяйство кожного разу, коли ми поверталися зі школи. Годин зо три, протягом яких ми крокували по трасі, дорога нічим не відрізнялася від того відрізку, який нам доводилося бачити щодня. І я ні разу не переймалася тим, чи ми йдемо у правильному напрямку. Ми трималися за руки, крокували поряд, але для мене, як завжди, Ліла немовби йшла на десяток кроків попереду і достеменно знала, що робити і куди йти. Я тоді вже звикла скрізь і в усьому бути другою, і була переконана, що їй, завжди першій, усе ясно: сама подорож, кількість часу, щоб дійти й повернутися, яка саме дорога веде до моря. Я вважала, що в її голові панував такий порядок, який би навколишньому світові ніколи не вдалося зруйнувати. Я цілком віддалася радості. Пам’ятаю м’яке світло, яке, здавалося, лилося не з неба, а немовби з надр землі, хоча її поверхня була бідною, бридкою.
Згодом ми почали відчувати втому, голод і спрагу. Про це ми якось не подумали. Ліла уповільнила крок, я теж. Кілька разів вона якось дивно поглянула на мене, немов жалкувала через скоєне мені зло. Що відбувалося? Я помітила, що вона все частіше озиралася назад, і я теж почала оглядатися. Рука в неї спітніла. Уже давно позаду нас не видно було тунелю, за яким був наш район. Пройдений шлях був таким же незнайомим, як і той, що лежав попереду. Людям, що зустрічалися нам по дорозі, здавалося, до нас взагалі не було діла. А околиці ставали все занедбанішими: старі розбиті бідони, горілі дрова, автомобільні каркаси, колеса з брички зі зламаними спицями, напіврозламані меблі, поржавіле залізо. Чому Ліла повсякчас озиралася? Чому замовкла? Що сталося?
Я почала придивлятися. Небо, яке до цього видавалося високим, тепер немовби припало до землі. За нами враз почорніло, небокрай затягло великими важкими хмарами, які майже торкалися верхівок дерев та електричних стовпів. Попереду все ще було яскраве світло, але воно здавалося якимось неприродним через бузкову сірість з боків, що насувалася на нього, щоб придушити. Вдалині почувся грім. Мені стало страшно, але ще більш мене злякав вираз обличчя Ліли, для мене геть новий. З відкритим ротом, виряченими очима, вона поглядала туди-сюди і все міцніше стискала мою руку. Невже вона боїться? Що з нею коїться?
Впали на землю перші важкі краплі дощу, залишивши на запилюженій дорозі маленькі коричневі цятки.
— Повертаймося, — сказала Ліла.
— А як же море?
— Надто далеко.
— А додому?
— Теж.
— То ходімо до моря.
— Ні.
— Чому?
У такому стривоженому стані я її ще ніколи не бачила. Було в усьому цьому щось таке, що крутилося в неї на кінчику язика, але вона все ще вагалася, казати мені чи ні, і що змушувало її раптом потягнути мене додому. Я не розуміла: чому ми не йдемо далі? Час у нас іще був, море мало вже бути недалеко, а повернутися додому чи йти далі — ми все одно б намокли, якби пішов дощ. Такий спосіб мислення я засвоїла від неї, і мене дивувало, чому вона не користується ним зараз.