Яскраве світло блискавки пронизало чорне небо, загриміло вже дужче. Ліла смикнула мене за руку, і ось ми вже біжимо у напрямку до нашого району. Вітер стих, дощ заряснів і вже за кілька секунд перетворився на зливу. Жодній з нас не спало на думку шукати схованку. Ми щодуху бігли під дощем, промоклі до нитки, безперестанку ковзаючись по мокрій дорозі, що вмить перетворилася на багнюку, у своїх стареньких, одягнутих на босу ногу сандалях. Ми бігли, аж поки нам не забракло духу.
Потім ми втомилися, побігли повільніше. Миготіли блискавки, чулися розкоти грому, дощова вода струмками бігла по краях траси, вантажівки з шаленим гуркотом мчали повз нас, обдаючи брудними бризками. Ми поверталися швидким кроком, серце ледве не вилітало з грудей, — спочатку під зливою, згодом — під рясним дощем, і врешті — під сірим небом. Одяг на нас геть промокнув, волосся прилипло до голови, губи посиніли від холоду, очі перелякані. Перейшли тунель, вийшли в поле. Мокрі кущі раз у раз торкалися нас своїми гілками, від чого нам було ще холодніше. Врешті ми знайшли свої портфелі, начепили на сукенки сухі фартушки і рушили додому. Ліла, вся напружена, з похиленою головою, більше не простягнула мені руки.
Нам швидко стало зрозуміло, що наш план пішов шкереберть. Над нашим районом похмарило якраз тоді, коли закінчувалися уроки в школі. Моя мати прийшла до школи з парасолькою, щоб відвести мене на свято додому до вчительки. Так вона дізналася, що ніякого свята не було. Вона шукала мене вже протягом кількох годин. Коли я побачила здалеку її жалюгідну кульгаву постать, то відразу залишила Лілу і побігла вперед, бо не хотіла, щоб і їй перепало. Мати не дала мені навіть слова сказати. Вона надавала мені стусанів, ще й парасолькою огріла, приказуючи, що якщо я ще хоч раз втну щось подібне, то вона мене приб’є на місці.
Лілі все зійшло з рук, у неї вдома ніхто нічого не запідозрив.
Ввечері мати розповіла батькові про те, що сталося, і вимагала від нього, щоб він мене побив. Батько почувався дуже збентеженим, він не хотів цього робити, тож все закінчилося тим, що вони посварилися. Спочатку він дав ляпаса їй, а потім і мені, бо попалася під руку. Усю ніч я думала, намагаючись зрозуміти, що сталося насправді. Ми повинні були піти до моря, але так і не дійшли, зате мені дісталося від батьків. Під час тієї нашої пригоди сталася загадкова зміна у нашій поведінці: я, незважаючи на дощ, хотіла йти далі, почувалася відстороненою від всього і від усіх, і те відчуття відстороненості — я вперше відкрила його для себе — звільняло мене від будь-яких зобов’язань і хвилювань. Ліла, навпаки, майже відразу пожалкувала, що зважилася на свій план, відмовилася від моря і хотіла повернутися до звичних меж нашого району. У мене це ніяк не вкладалося в голові.
Наступного дня я не зачекала на неї біля воріт, а пішла до школи сама. Зустрілися ми вже в садку за церквою, вона побачила синці у мене на руках і запитала, що трапилося.
— Тебе побили і все?
— А що мені повинні були ще зробити?
— То тебе все одно пошлють вивчати латинську мову?
Я здивовано вирячилася на неї.
Невже це правда? Вона потягла мене з собою, сподіваючись, що мої батьки у покарання не пошлють мене до середньої школи? Чи то вона саме тому намагалася якомога швидше привести додому, щоб я могла уникнути того покарання? Чи — як я тепер сама себе запитую — вона одночасно бажала і того, й іншого?
Випускний екзамен початкової школи ми складали разом. Коли Ліла зрозуміла, що я однак буду складати і вступний іспит до середньої школи, вона ніби втратила сили. Так сталося те, чого ніхто не чекав: я склала обидва екзамени з найвищим балом, на «десять», Ліла отримала свідоцтво про закінчення початкової школи з усіма «дев’ятками» і «вісімкою» з арифметики.
Вона й словом не виказала незадоволеності чи розчарування. Натомість почала дружити з Кармелою Пелузо, дочкою столяра, немовби дружби зі мною їй було недостатньо. За кілька днів ми стали нерозлучною трійцею, у якій я займала третє місце, хоча й була першою у школі. Вони вдвох постійно теревенили та жартували між собою, чи, якщо казати точніше, Ліла говорила та жартувала, а Кармела слухала та сміялася. Коли ми виходили прогулятися від церкви до траси, Ліла завжди крокувала посередині, а ми з Кармелою — по боках. Коли я помічала, що вона ішла, притиснувшись більше до Кармели, то ображалася, і мені хотілося повернутися додому.
У той період Ліла здавалася дивною, була сама не своя, немов на сонці перегрілася. Було вже насправді дуже жарко, і ми часто мочили собі голови під краном вуличної колонки. Пригадую, як вона з мокрим волоссям та обличчям тільки й говорила про те, як ми наступного року підемо разом до середньої школи. Для неї це стало улюбленою темою, наче одне з тих оповідань, які вона збиралася написати, щоб розбагатіти. Тільки тепер під час оповіді вона повсякчас зверталася до Кармели Пелузо, яка закінчила школу з одними «сімками» і не складала вступний іспит до середньої школи.