Я так і завмерла з відкритим ротом. З вікна визирнув Фернандо, продовжуючи викрикувати страшні погрози дочці. Він просто викинув її у вікно, мов лантух з картоплею.
Я перелякано дивилася, як вона, скривившись, повільно підвелася й промовила майже здивовано:
— Усе добре, я навіть не забилася.
Але у неї текла кров, вона зламала руку.
Батькам можна було робити з неслухняними дітьми все що завгодно. Після того випадку Фернандо став ще сердитіший, працював більше, аніж зазвичай. Протягом всього літа ми з Кармелою та Лілою часто проходили повз його майстерню, але тоді як Ріно нас завжди вітав привітним жестом, чоботар навіть не дивився у Лілин бік, аж поки їй не зняли гіпс із руки. Усім було ясно, що він шкодував про скоєне. Але його вчинок не можна було навіть порівняти з усіма випадками насильства, що так часто траплялися в нашому районі. У барі «Солара» згарячу, після програшу на гральних автоматах чи випивки, справа нерідко доходила до відчаю (на нашому діалекті це слово означало втрату будь-якої надії, а разом з тим — повне безгрішшя), а отже — до бійки. У Сільвіо Солари, хазяїна, — здоровила з великим животом, блакитними очима та високим лобом — завжди був наготові ціпок темного кольору, який він, не вагаючись, пускав у хід щоразу, коли йому не платили за замовлене, не виплачували заборговане раніше, обіцяли заплатити, але не дотримували обіцянок. Йому часто допомагали сини Марчелло та Мікеле, однолітки Ріно, брата Ліли, але вони били ще дужче, ніж батько. Там, у барі, вони дубасили ціпками і самі зазнавали ударів. Потім чоловіки поверталися додому, розлючені програшем, алкоголем, боргами, виплатами, ударами, і після першого ж недоречного слова з боку рідних лупцювали їх: такий от ланцюг з недобрих вчинків, що породжували нові недобрі вчинки.
І от саме серед такого довгого літа сталася подія, що приголомшила всіх, але на Лілу справила особливе враження. Дона Акілле — того самого страшного дона Акілле — вбили у нього вдома одного дощового серпневого дня після полудня.
Він був у кухні, якраз відчинив вікно, щоб впустити свіже після дощу повітря. Він спеціально для цього встав з ліжка, перервавши свій післяобідній сон. На ньому була дуже затерта блакитна піжама, на ногах — лише пожовтілі шкарпетки з чорними плямами на п’ятах. Тільки-но він відчинив вікно, йому в обличчя вдарив порив вітру з дощем, а в шию — праворуч, якраз між нижньою щелепою та ключицею — ніж.
З рани заструменіла кров і залила мідну каструлю, що висіла на стіні коло вікна. Мідь так блищала, що на її фоні кров здавалася чорнильною плямою, з якої — так нам розповідала Ліла — стікала нерівна чорна цівка. Убивця — Ліла була впевнена в тому, що то була жінка — увійшла безшумно в той час, коли дітвора бігала на вулиці, а дорослі або були на роботі, або відпочивали. Вона, напевне, відчинила двері відмикачкою. І, напевне, збиралася вдарити його в серце, коли той спав, але застала його на ногах, а тому вдарила у шию. Дон Акілле повернувся з ножем, по саму ручку загнаним у горло, з витріщеними очима та кров’ю, що лилася рікою і текла по піжамі. Впав спочатку на коліна, а потім — лицем на підлогу.
Вбивство так вразило Лілу, що вона щодня з серйозним виглядом, додаючи щоразу нові подробиці, змушувала нас слухати свою розповідь, немов справді там була. Мені та Кармелі від тих розповідей було лячно, Кармела не могла навіть заснути вночі. Коли Ліла у своїй розповіді доходила до того місця, як темна стрічка крові стікала по мідній каструлі, її очі хижо примружувалися. Напевне, вона уявляла вбивцю жінкою тільки тому, що так їй було легше ототожнювати себе з нею.
У той час ми часто ходили додому до Пелузо грати в шашки або «хрестики-нолики» — Ліла тоді ними якраз дуже захопилася. Мати Кармели впускала нас до їдальні, де всі меблі зробив власноруч її чоловік у ті часи, коли дон Акілле ще не забрав у нього столярні інструменти разом з майстернею. Ми всідалися за стіл, який стояв між двома буфетами з дзеркалами, і грали. Кармела подобалася мені все менше, але я вдавала, що для мене вона — така ж сама подруга, як і Ліла. Інколи я навіть поводилася так, щоб та думала, ніби Кармела для мене важливіша. А от синьйора Пелузо мені справді дуже подобалася. Раніше вона працювала на тютюновій фабриці, але кілька місяців тому її звільнили, і тепер вона постійно сиділа вдома. Та вона за будь-яких обставин не втрачала гарного настрою, була веселою, повною, з гарним бюстом, рум’яними щічками, і незважаючи на те, що грошей у них було небагато, в неї завжди знаходилося для нас щось смачненьке. І чоловік її теж став значно спокійнішим, аніж був раніше. Тепер він працював офіціантом у піцерії і намагався не потикати носа до бару «Солара», щоб не програти в карти свій невеликий заробіток.