Їй здавалося, ніби вона вперше бачила його, бачила таким, яким він був насправді: незграбна, опецькувата тварина, що верещала найбільше, що була найжорстокішою, найненаситнішою, найнезугарнішою. Її охопило таке неймовірне душевне хвилювання, що вона ледь не задихнулася. Забагато диму, забагато смороду, забагато блимання яскравих вогнів у холодному небі. Ліла намагалася заспокоїтися, казала сама собі: треба вхопити цю струмину, що проходить крізь мене, вхопити й викинути її. Але в ту мить, серед криків забуття, вона почула щось на кшталт останнього вибуху, і зовсім поряд з нею щось промайнуло, як помах крила. Хтось стріляв — не феєрверками — а зі справжнього пістолета. Її брат Ріно обливав найбруднішою лайкою когось у тому напрямку, звідки виднілися яскраво-жовті спалахи пострілів.
Розповідаючи мені про це, Ліла сказала, що відчуття «розмивання», яке вона так яскраво пережила в ту ніч, насправді не було для неї зовсім новим. Їй, наприклад, часто здавалося, що вона на кілька сотих секунди перевтілювалася в іншу людину, або предмет, або число, або звук, порушивши їхні межі. І того дня, коли батько викинув її з вікна, вона абсолютно чітко відчувала: поки вона летіла на асфальт, якісь малесенькі рожеві дружні істоти дивом розм’якшили його й перетворили на гладеньку м’яку поверхню. Але тієї новорічної ночі Ліла вперше у житті відчула присутність невідомих раніше сил, що трощили звичні обриси навколишнього світу і виявляли його страшну приховану природу. Це її глибоко вразило.
Коли Лілі зняли гіпс, з-під якого вигулькнула на світ бліда, худенька, але цілком здорова рука, її батько Фернандо після тривалих роздумів, не сказавши прямо Лілі нічого, а повідомивши про своє рішення через Ріно та дружину Нунцію, дозволив їй продовжити навчання у технікумі, де навчали чи то стенографії та машинного письма, чи то інформатики, чи то домогосподарства, а можливо — усіх цих предметів відразу.
Вона ходила до того технікуму неохоче. Нунцію постійно викликали вчителі, скаржилися, що її дочка часто прогулювала заняття, заважала під час уроків, відмовлялася відповідати, коли її викликали, а якщо треба було виконувати якісь практичні завдання, то робила їх за п’ять хвилин, а потім заважала іншим. Згодом Ліла дуже загрипувала; вона, яка взагалі ніколи не хворіла, здавалося, зовсім не намагалася побороти хворобу, і той вірус швидко висмоктував з неї всю життєву енергію. Минали день за днем, а Ліла все ніяк не могла оговтатися. Кожного разу, коли вона, як здавалося, поверталася до звичного життя, хоча й була дуже блідою, у неї знову підвищувалася температура. Якось я зустрілася з нею на вулиці; мені здалося, що я побачила привид, привид дівчинки, що наїлася отруйних ягід, як на малюнку в одній із книжок вчительки Олів’єро. Почалися плітки, що вона, мабуть, скоро помре, і я за неї дуже боялася. Але вона видужала, немовби проти власної волі. Та в школу, посилаючись на хворобу та знесилення, ходила все рідше, і наприкінці навчального року її відрахували за низьку успішність.
У мене в першому класі середньої школи справи теж не ладилися. Спочатку я плекала великі сподівання. Хоча й не зізнавалася собі в цьому, але мене тішило, що я вчилася там з Джильйолою Спаньйоло, а не з Лілою. Десь, у потаємному куточку душі, я із задоволенням уявляла собі ту школу, куди для неї дорогу буде заказано, а я за її відсутності зможу врешті стати найкращою і розповідатиму про свої успіхи, хизуючись перед нею. Але мої сподівання не виправдалися; швидко з’ясувалось, що в класі було чимало учнів, які навчалися краще за мене. І ми з Джильйолою опинилися наче в болоті, такі собі звірята, перелякані власною недалекістю, а тому нам довелося докладати всіх зусиль, щоб не виявитися серед найгірших у класі. Я дуже хвилювалася. Навіть закралася думка, що без Ліли мені тепер ніколи не вдасться пережити задоволення належати до вузького кола найкращих.
Інколи на вході до школи я зустрічалася з Альфонсо, найменшим сином дона Акілле, але ми обоє вдавали, що не знайомі. Я не знала, що йому сказати. Я вважала, що Альфредо Пелузо правильно вчинив, убивши його батька, а тому мені не вдавалося віднайти слова, щоб втішити його. Навіть те, що тепер він був сиротою, не викликало в мене відповідного співчуття; здавалося, ніби у тому страхові, який я відчувала роками, було трохи і його вини. На піджачку в Альфонсо була нашита чорна жалобна стрічка, він ніколи не сміявся, завжди тримався осторонь. Ми з ним вчилися у різних класах, але казали, що він вчився дуже добре. Наприкінці навчального року виявилося, що його перевели до наступного класу із середнім балом «вісім», від чого мені стало геть гірко. У Джильйоли була заборгованість з латинської мови та математики з перескладанням восени, а я врятувалася одними «шістками».