Цього разу батько сам визнав, що немає сенсу мені продовжувати навчання. Самі лише шкільні підручники коштували багато. Латино-італійський та італо-латинський словник в редакції Кампаніні та Карбоні, навіть куплений з других рук, потребував чималих грошей. Отож коштів на приватні уроки влітку та репетитора не було. Та найголовніше — усім було очевидно, що здібностей до навчання в мене немає. Молодший син дона Акілле зміг, а я — ні; дочка кондитера Спаньйоло змогла, а я — ні. Треба було змиритися.
Я ревіла день і ніч, навмисне стала негарною, щоб покарати себе. Я була найстаршою в сім’ї і мала двох молодших братів і сестру, маленьку Елізу. Брати, Пеппе та Джанні, приходили по черзі втішати мене: то несли фрукти, то просили погратися з ними. Але я все одно почувалася самотньою, наодинці зі своєю нещасливою долею, і не могла собі зарадити. Одного дня я почула, як до мене підійшла мати і стала за спиною. Своїм звичним різким тоном вона промовила на діалекті:
— За уроки ми тобі не платитимемо, але ти можеш спробувати вчитися самостійно, щоб підготуватися до осіннього перескладання.
Я збентежено поглянула на неї. Нічого в ній не змінилося: те саме тьмяне волосся, косе око, великий ніс, товсте тіло. Вона додала:
— Хто знає, може, й здаси.
Оце все, що вона мені тоді сказала, принаймні так я пам’ятаю. Відтоді я почала вчитися, заборонивши собі гуляти у дворі чи у сквері.
Одного дня я почула, як мене хтось кликав з вулиці. То була Ліла, яка з часів нашого навчання у початковій школі покинула цю звичку.
— Ленý! — кликала вона.
Я визирнула з вікна.
— Мені треба тобі дещо сказати.
— Кажи.
— Вийди!
Я вийшла неохоче, мені не хотілося зізнаватися їй, що мені призначили перескладання на осінь. Ми трохи пройшлися по двору на сонці. Я знічев’я запитала в неї про новини щодо женихівства. Пам’ятаю, що цікавилася стосунками між Кармелою та Альфонсо.
— Які ще стосунки?
— Ну, він їй подобається.
Ліла примружила очі. Коли вона так робила, з серйозним виразом обличчя, сховавши зіниці очей за вузькими щілинами примружених очей, немовби те допомагало їй краще роздивитися, то нагадувала мені птахів-хижаків, яких я бачила в кіно в приходському кінотеатрі. Але того разу здавалося, що вона виявила щось таке, що її розсердило і водночас злякало.
— А про свого батька вона тобі нічого не казала?
— Сказала, що він невинний.
— Ну, і хто ж тоді вбивця?
— Страховисько, напівчоловік-напівжінка, що ховається в каналізації і вилазить назовні через каналізаційні люки, як пацюки.
— То це правда, — промовила Ліла майже з жалем в голосі, додавши, що Кармела вірила всьому, що та їй казала, і що в нашому дворі всі дівчата так робили.
— Не хочу навіть говорити, не хочу розмовляти ні з ким, — бурчала вона роздратовано. Я бачила, що вона це робить не від зневаги, що влада, яку вона мала над нами, її не тішить. Я навіть спочатку не зрозуміла, адже сама на її місці дуже б загордилася, а от в ній немає пихи чи зазнайства, а лише щось на кшталт збентеженості разом зі страхом відповідальності.
— Це ж так добре — розмовляти з іншими, — пробурмотіла я.
— Так, але лише тоді, коли тобі відповідають.
Я відчула, як серце в мене в грудях забилося від радості. Що саме вона хотіла сказати мені тією чудовою фразою? Що їй хотілося розмовляти зі мною тому, що я не сприймала сліпо на віру все, що виходило з її вуст, а висловлювала власні думки? Що лише мені вдавалося зрозуміти все те, що їй спадало на думку?
Саме так! І вона казала мені це новим тоном, якого я не чула від неї раніше: знесиленим, слабким, хоча й різким, як завжди. Вона розповіла мені, що якось обмовилася у присутності Кармели, що у якомусь фільмі чи книжці дочка вбивці напевне б закохалася у сина жертви. Таке могло статися, але не в реальному житті, де для цього потрібні справжні почуття. Але Кармела все зрозуміла по-своєму і вже наступного дня розповідала всім підряд про свою закоханість в Альфонсо. Їй хотілося здаватися особливою в очах інших, але невідомо, до яких наслідків така її поведінка могла призвести. Ми розмірковували про це удвох. Нам було по дванадцять років, але ми ішли по розпечених від сонця, запилюжених та повних мух вулицях району, як дві старенькі, що обговорюють своє довге життя, сповнене розчарувань, міцно тримаючись одна за одну. Ніхто нас не розумів, лише ми удвох добре розуміли одна одну, — думала я. Ми, разом, лише ми вдвох, знали, що та сфера, що нависала над нашим районом завжди, — принаймні скільки ми себе пам’ятали, — могла хоч трішки розійтися й тріснути, якби Пелузо, у минулому столяр, не загнав би ножа в шию дона Акілле, якби замість нього те зробило страховисько з каналізації, якби дочка вбивці вийшла заміж за сина жертви. У всьому, що нас оточувало, — предметах, людях, будинках, вулицях — було щось таке неприйнятне, що лише завдяки нашій уяві, як у якійсь особливій грі, можна було якось переробити, щоб прийняти. Та найважливіше — знати правила, вміти в неї грати, а ми — я і вона, і тільки ми двоє — якраз вміли.