Під час розмови Ліла запитала в мене наче мимохіть, але було ясно, що та розмова мала саме цю мету:
— То ми все ще подруги?
— Так.
— Тоді зробиш мені одну послугу?
Я готова була для неї на все на світі того ранку, коли ми врешті знову зблизилися: втекти з дому, покинути наш район, спати в сараї, їсти траву й корінці, спуститися до підвалу через каналізаційний люк, піти світ за очі і не повертатися, незважаючи на холод та дощ. Але те, про що вона попросила, видалося несуттєвим і спочатку мене розчарувало. Ліла просила, щоб ми просто зустрічалися з нею щодня на годину перед вечерею, в садках чи у дворі, і щоб я приносила підручник з латині.
— Я не буду тобі заважати, — пообіцяла вона.
Вона вже знала, що мені призначили перескладання на осінь, і хотіла вчитися разом зі мною.
У ті роки, коли я навчалася у середній школі, багато чого змінювалося навколо в нашому житті, але ті зміни відбувалися поступово, день за днем, а тому не дуже впадали в око.
Бар «Солара» розширили, перетворили на велику кондитерську, кондитером в якій працював батько Джильйоли Спаньйоло. У неділю там було повно людей, молодих і старих, що купували тістечка та торти для своїх сімей. Сини Сільвіо Солари — старший Марчелло, якому було років двадцять, і дещо молодший за нього Мікеле — купили собі синьо-білу автівку «міллеченто» і щонеділі гордо каталися у ній туди-сюди по вулицях району.
Колишня столярна майстерня Пелузо, що потім перейшла до рук дона Акілле, перетворилася на ковбасно-м’ясну крамницю і наповнилася всілякими смачними продуктами, що викладалися частково навіть на прилавок на вулицю. У кожного, хто проходив повз неї, від запаху спецій, оливок, ковбас, свіжого хліба, пресованої буженини та смальцю, рот наповнювався слиною. Смерть дона Акілле поступово відвела його хижу тінь від того місця та від усієї його родини. Вдова, донна Марія, зверталася до всіх приязним тоном і тепер особисто заправляла у крамниці разом з п’ятнадцятирічною дочкою Пінуччою та сином Стефаном, який вже не був тим оскаженілим від люті хлопчиськом, що намагався відірвати язика Лілі, а постатечнішав, зустрічав покупців привітним поглядом та ввічливою усмішкою. Покупців значно побільшало. Навіть моя мати посилала мене туди скупитися, і мій батько не заперечував, ще й тому, що у разі відсутності грошей Стефано давав у борг, занотовуючи все до зошита, і ми платили у кінці місяця.
Ассунті, що продавала фрукти та овочі разом з чоловіком Ніколою, довелося припинити роботу через сильний біль у спині, а ще через кілька місяців її чоловік ледве не помер від запалення легенів. Та ті дві хвороби, як виявилося, пішли їм на користь. Тепер щоранку вулицями району, влітку та взимку, в дощ та в спеку, роз’їжджав на візку їхній старший син Енцо, в якому більше ніщо не нагадувало того бешкетника, що кидався камінням. Він перетворився на кремезного, сильного та здорового парубка, з білявим кучерявим волоссям, блакитними очима та гучним голосом торговця, якому доводиться постійно вихваляти свій товар. Фрукти й овочі в нього були гарні, сам він видавався відкритим та чесним, і це викликало довіру у покупців. Енцо вміло користувався вагами. Мені подобалося спостерігати за тим, як швидко він пересуває гирю вздовж рейки, щоб віднайти правильне положення, відповідне вазі товару, і ось уже чується брязкіт заліза об залізо, і Енцо запаковує картоплю чи фрукти і поспішає, щоб покласти їх до кошика синьйори Спаньйоло, чи Меліни, чи моєї матері.
Скрізь у районі, як гриби після дощу, народжувалися нові крамниці та лавки. У галантереї, де не так давно Кармела Пелузо почала працювати продавчинею, несподівано з’явилася нова співробітниця — молода швачка. Галантерея розширилася з наміром перетворитися на престижне ательє з пошиття жіночого одягу. Автомобільну майстерню, в якій працював син Меліни, Антоніо, завдяки синові старого власника, Джентіле Ґоррезіо, збиралися перетворити на невеличку фабрику з виробництва мопедів. Взагалі все навколо рухалося, дрижало, вигиналося, щоб змінити власні форми, відмежуватися від старих накопичених образ, ненависті, потворності та продемонструвати світові нове обличчя. У той час, як ми з Лілою вчили латинь у сквері, навіть той простий та невеличкий простір навколо нас — колонка з питною водою, кущі, вибоїна на дорозі — змінився. У повітрі чувся постійний сморід смоли, гучно торохтіла машина з валом-котком попереду, що повільно просувалася вперед вздовж дороги, робітники з голим торсом або в майках вкладали асфальт вулицями району та на трасі. Навіть кольори змінилися. Старшого брата Кармели, Пасквале, взяли на роботу: різати кущі та дерева біля залізничного полотна. Скільки ж він їх там порізав! День за днем ми чули гамір від того знищення: кущі й дерева тремтіли, розносили навколо запах свіжеспиляного дерева та зелені, розсікали повітря, падали на землю після тривалого шелесту, що здавався зітханням. А Пасквале разом з іншими робочими пиляли, різали, корчували пеньки, від яких пахло свіжою землею. Зеленої посадки не стало, а на її місці з’явився жовтуватий майданчик. Пасквале знайшов ту роботу зовсім випадково – пощастило. Кілька днів до того один знайомий сказав йому, що до бару «Солара» прийшли наймати на роботу хлопців для вирубування вночі дерев на одній площі в центрі Неаполя. Пасквале, незважаючи на те що Сільвіо Солару і його синів терпіти не міг, бо через той бар його батько зруйнував собі життя, все ж таки пішов туди, бо йому треба було якось годувати сім’ю. Повернувся він уже вранці, неймовірно втомлений, з носом, насиченим запахами свіжого дерева, зрізаного листя та моря. Так, раз за разом, його все частіше почали кликати на таку роботу. Тепер він працював на будівельному майданчику біля залізниці. Інколи ми бачили, як він у зробленому з газети капелюсі видирається на риштування нових будівель, що зростали до неба поверх за поверхом, або ж під час обідньої перерви їсть на сонці бутерброд з ковбасою та листям ріпи.