— Подруга.
— З університету?
Я не знала, що це означає, а тому відповіла, що так.
Ліла чекала на мене надворі, в тіні. Вийшовши зі школи, я обняла її і розповіла, що екзамен пройшов дуже добре, і спитала, чи не хотіла б вона вчитися зі мною протягом всього наступного року. Оскільки вона першою запропонувала мені зустрічатися лише для навчання, мені здавалося, що запросити її вчитися разом було найкращим виявом моєї радості та подяки. Але Ліла вивернулася з моїх обіймів з жестом, близьким до роздратування. Вона заявила, що їй хотілося лише зрозуміти, що таке латинь, а навчання — то не для неї, а тільки для розумників.
— Ну, то й що?
— Нічого, я зрозуміла, і досить з мене.
— Тобі не подобається?
— Чому ні! Я візьму собі кілька книжок у бібліотеці.
— На латині?
— Так.
— Але ще ж треба так багато вчити!
— Вчися ти за мене, а якщо в мене виникнуть труднощі, то ти мені допоможеш. Тепер мені треба зробити одну справу разом з братом.
— Яку?
— Потім побачиш.
Знову розпочався навчальний рік, і справи в мене відразу пішли добре з усіх предметів. Я з нетерпінням чекала, коли Ліла попросить мене допомогти їй з латинською чи з чимось іншим, а тому, напевне, вчилася добре не стільки для школи, скільки для неї. Я швидко стала найкращою ученицею в класі, навіть у початковій школі мені цього не вдавалося.
Того року мені здавалося, що моє тіло росте, немов тісто на дріжджах. Груди, стегна, сідниці все більше набирали округлих форм. Якось у неділю я йшла до скверу, де мала зустрітися з Джильйолою Спаньйоло, і біля мене загальмувала машина братів Солар. Старший, Марчелло, сидів за кермом, а молодший, Мікеле, — поряд. Обидва були дуже гарні: чорне блискуче волосся, сліпучі білозубі усмішки. Із них двох мені подобався більше Марчелло, який був схожий на зображення Гектора у шкільному виданні «Іліади». Так ми й рухалися далі: я йшла по тротуару, а вони їхали поряд у своїй «міллеченто».
— Ти коли-небудь каталася в машині?
— Ні.
— То сідай, покатаємося.
— Мені батько не дозволяє.
— А ми йому не скажемо. Коли тобі ще випаде можливість покататися на такій машині?
«Ніколи», — подумала про себе я. А вголос відповіла, що ні, і продовжувала казати «ні» до самого скверу, коли врешті автівка набрала швидкість і блискавкою зникла за новобудовами. Я відмовилася тому, що якби мій батько дізнався, що я сіла в ту машину, то, попри його м’яку й лагідну вдачу, попри його любов, він би точно забив мене до смерті, в той час як мої два брати, Пеппе та Джанні, хоча ще й малі, змушені були б — якщо не відразу, то через кілька років — спробувати вбити братів Солар. Не існувало якогось писаного закону на цей випадок, просто всім було відомо, що слід робити саме так, і все. І Соларам про це було відомо, а тому вони поводилися чемно, обмежилися лише запрошенням сісти в машину.
Не настільки чемно вони повелися згодом з Адою, старшою дочкою Меліни Каппуччо, божевільної вдови, що влаштувала скандал під час переїзду родини Сарраторе. Аді минуло чотирнадцять років. У неділю вона нишком, щоб не бачила мати, підфарбовувала губи, і зі своїми довгими рівними ногами та ще більшими, ніж у мене, грудьми здавалася дорослою і дуже гарною. Брати Солари почали зазивати її, дійшло до того, що Мікеле вхопив її за руку, відчинив дверцята машини і затягнув усередину. Вони привезли її назад, на те саме місце, через годину, і Ада видавалася трохи роздратованою, а трохи — веселою.
Хтось із тих, хто бачив, як Аду насильно всадовили в машину, сказав про це Антоніо, старшому братові Ади, що працював механіком у автомайстерні Ґоррезіо. Антоніо був справжній трудівник, дисциплінований, скромний, тяжко вражений як наглою смертю батька, так і психічними розладами матері. Не сказавши жодного слова ані друзям, ані родичам, він пішов до бару «Солара», і коли там з’явилися двоє братів, почав мовчки гамселити обох кулаками без будь-яких передмов. Кілька хвилин йому це вдавалося добре, аж поки з бару не вийшов батько Солара та один з барменів. Учотирьох вони відлупцювали Антоніо до крові, і ніхто з перехожих, ніхто з відвідувачів не заступився за нього.
Ми, дівчата, розійшлися у думках щодо цього випадку. Джильйола Спаньйоло та Кармела Пелузо були на боці двох Солар, але тільки тому, що вони гарні і в них була «міллеченто». Я вагалася. У присутності подруг схилялася на бік Солар: і ми одна перед одною змагалися, хто з нас більше впадає за ними, бо вони насправді були дуже привабливі, і ніхто з нас не зміг утриматися від спокуси, щоб не уявити себе поряд з одним з братів Солар в машині. Водночас я розуміла, що вони повелися дуже погано з Адою і Антоніо. Хоча він і не був гарним, не мав таких м’язів, як у них, адже вони щодня ходили до спортзалу тягати гирі та піднімати штангу, та все ж йому не забракло мужності заступитися за сестру. Отож у присутності Ліли, яка не вагаючись виступала на захист Антоніо, я теж висловлювала пару слів на його підтримку.