Одного разу наша суперечка так нас розпалила, що Ліла, можливо, тому що її тіло ще не було таким розвиненим, як наші, і вона не пізнала на собі того задоволення-страху, яке ми відчували від погляду братів Солар, раптом зблідла ще більше і заявила, що якби з нею сталося те, що сталося з Адою, то вона, щоб не завдавати неприємностей батькові та братові Ріно, сама б розправилася з тими двома.
— Так Марчелло й Мікеле навіть не дивляться у твій бік, — сказала їй Джильйола Спаньйоло, і ми подумали, що Ліла, напевне, зараз розсердиться. Але вона відповіла серйозно:
— Краще так.
Вона залишалася тендітною, як і раніше, але натягнутою, мов струна. Я з подивом розглядала її руки; за короткий проміжок часу вони стали такими, як і в її брата Ріно та в батька: шкіра пальців загрубіла й набрала жовтуватого відтінку. Незважаючи на те, що це не входило в її обов’язки у майстерні, вона взялася до роботи чоботаря: готувала дратву, порола, проклеювала, обробляла краї і через деякий час майстерно користувалася інструментами Фернандо, майже на рівні з братом. Саме тому того року про латинь вона в мене так нічого й не запитала. Натомість одного разу вона взялася розповідати мені про свою нову задумку, яка не мала нічого спільного з підручниками й навчанням. Вона намагалася переконати батька почати виробництво нових черевиків. Але Фернандо її навіть слухати не хотів. «Шити черевики вручну, — казав він їй, — це мистецтво, в якого немає майбутнього. В наш час усе роблять машинами, а машини коштують грошей, а всі гроші або в банках, або в руках у лихварів, а не в кишенях членів родини Черулло». Та вона стояла на своєму, щиро розхвалюючи його: «Так, як вмієш шити черевики ти, татку, більше ніхто не вміє». А він відповідав їй, що хоча це правда, тепер усе вже робиться на фабриках, у серійному виробництві, з низькими витратами, а оскільки він теж колись працював на фабриці, то добре знав, яке барахло потрапляло у продаж. Але що поробиш: люди, якщо їм треба купити нову пару черевиків, тепер більше не йдуть до чоботаря району, а біжать до крамниць Реттіфіло. Тож навіть якщо захотіти виробляти якісне взуття ручної роботи, потім його не продати, — викинеш гроші і час, тільки розоришся.
Ліла не дала йому себе переконати, і як то завжди бувало, перетягнула на свій бік Ріно. Брат спочатку підтримав батька, роздратований тим, що вона пхає носа в чоловічу справу, де мова йшла не про підручники, і знавцем був він. Але потроху вона таки його приманила, переконала, і тепер він через день сварився з Фернандо, повторюючи ті слова, що вклала йому в голову Ліла.
— Хоча б спробуймо!
— Ні!
— Ти хоч бачив, на якій машині роз’їжджають Солари, бачив, як добре розкрутилася ковбасна лавка Карраччі?
— Я бачив, що хазяйка галантерейної крамниці, яка збиралася відкрити швейний салон, передумала. А ще я бачив, у яку халепу загнав себе Ґоррезіо з автомайстернею, коли послухався свого дурного сина.
— Але Солари все більше розширяються!
— А ти думай про свої справи і не пхай носа у справи Солар!
— Біля залізниці будують новий район.
— А мені що з того?
— Тату, люди почали заробляти більше і готові тратити гроші.
— Люди витрачають гроші на їжу, тому що їсти хочеться щодня. А от взуття, по-перше, не їдять, а по-друге, його можна віддати в ремонт і потім носити ще років двадцять. Наша робота, як воно мені видається на сьогодні, — ремонтувати взуття і все.
Мені подобалося, як той хлопець, що зі мною завжди поводився люб’язно, але був здатний на такі жорстокості, що лякали навіть його батька, за будь-яких обставин підтримував сестру. Я заздрила Лілі, що в неї є такий надійний брат; інколи мені спадало на думку, що різниця між мною та Лілою полягає в тому, що у мене були лише молодші за мене брати, а тому в мене не було нікого, хто б міг підбадьорити й підтримати мене у сутичках з матір’ю, щоб я почувалася вільною, а от Ліла завжди могла покластися на Ріно, який міг її захистити від будь-кого, що б вона собі не задумала. Та все ж я вважала, що Фернандо мав рацію, і була на його боці. З розмови з Лілою мені стало ясно, що й вона теж так думала.