Одного разу вона показала мені малюнки взуття, чоловічого й жіночого, яке хотіла виготовити разом з братом. Ті малюнки були чудові, на аркушах у клітинку, багаті на кольорові деталі, виписані з такою точністю, немовби вона власними очима бачила їх десь, у якомусь паралельному до нашого світі, а потім відтворила на папері. Насправді, вона сама їх придумала — їхній загальний вигляд та найменші деталі — як то вона робила у початковій школі, коли малювала принцес. Те взуття, хоча воно й мало звичайний вигляд, зовсім не нагадувало черевики, які можна було щодня побачити в нашому районі, ба навіть на актрисах у фотороманах.
— Тобі подобається?
— Дуже гарні!
— Ріно каже, що їх буде важко пошити.
— А він зможе?
— Обіцяє, що зможе.
— А твій батько?
— Він — напевне зміг би.
— Ну, то пошийте!
— Татко не хоче за них братися.
— Чому?
— Каже, що я можу забавлятися, скільки мені влізе, але вони з Ріно не можуть гаяти на мене час.
— Що це значить?
— Значить, що для того, щоб їх зробити насправді, треба час і гроші.
Вона вже збиралася показати мені свої розрахунки, які зробила нишком від Ріно, щоб зрозуміти, скільки дійсно потрібно було для реалізації її взуття. Та потім стрималася, склала свої затерті аркуші і заявила, що нічого марнувати час, її батько мав рацію.
— То що тепер?
— Ми повинні все одно спробувати.
— Фернандо розсердиться.
— Якщо не спробувати, то нічого не зміниться.
Що саме на її думку повинно було змінитися — наша давня дитяча мрія: з бідних ми хотіли стали багатими, з тих, у кого не було нічого, ми повинні були перетворитися на тих, у кого було все. Я спробувала нагадати їй про нашу стару мрію писати романи, як авторка «Маленьких жінок». Для мене вона була важливою, все ще живою. Для цього я вчила латинь і в глибині душі була переконана, що вона бере так багато книжок у місцевій бібліотеці вчителя Ферраро тільки тому, що хоча й не ходить більше до школи й захопилася зараз взуттям, та врешті захоче написати роман разом зі мною і заробити купу грошей. Але вона лише байдуже стенула плечима, для неї «Маленькі жінки» відійшли на другий план. «Зараз, — пояснила вона мені, — щоб розбагатіти, треба займатися комерцією». Отож вона збиралася розпочати з однієї пари черевиків, щоб показати батькові, які вони гарні та зручні; згодом, як вона переконає Фернандо, треба буде розпочати виробництво: дві пари сьогодні, чотири — завтра, тридцять у місяць, чотириста — за рік. І так всього лише за кілька років створити власними силами — вона, батько, Ріно, мати, інші брати й сестри — свою взуттєву фабрику, з усім необхідним обладнанням, з щонайменше п’ятдесятьма робітниками: взуттєву фабрику «Черулло».
— Взуттєву фабрику?
— Так.
Вона говорила про це так переконливо, як могла це робити лише вона: барвистою, чистою італійською мовою. І в мене відразу поставала перед очима та фабрика з вивіскою «Черулло», товарний знак на всіх черевиках «Черулло», і самі черевики — гарні, елегантні, як на її малюнках, про такі кажуть, що коли їх взуваєш, в них так зручно, що ввечері в них ліг би й спати.
Ми сміялися, нам було весело.
Та несподівано Ліла затихла. Нам здавалося, що ми знову гралися, як багато років тому, з Тіною та Ну перед вікном підвалу. І тут, скориставшись нагодою, вона сказала мені з серйозним виразом обличчя дівчинки-бабусі, на яку вона все більше ставала схожою:
— А знаєш, чому брати Солари вважають, що вони хазяї всього району?
— Бо вони нахабні.
— Ні, бо мають гроші.
— Ти так вважаєш?
— Звичайно. Ти помітила, що до Пінуччи Карраччі вони ні разу не причепилися?
— Так.
— А знаєш, чому вони так повелися з Адою?
— Ні.
— Тому що Ада росте без батька, брат Антоніо не має жодної влади, а сама вона допомагає Меліні мити сходи у житлових будинках. Тому або ми теж повинні заробити собі грошей, ще більше, ніж у Солар, або, щоб захиститися від них, треба вміти постояти за себе і зробити їм дуже боляче.
Тут вона показала мені дуже гострого чоботарського ножа, якого поцупила у майстерні батька.
— До мене вони не лізтимуть, бо я негарна і місячних в мене ще немає, — сказала вона, — а тебе можуть і зачепити. Якщо це станеться, скажеш мені.
Я збентежено дивилася на неї. У наші майже тринадцять років ми нічого не знали ні про державні органи влади, ні про закони, ні про суди. Повторювали, і при нагоді — впевнено поводилися так, як нам казали старші, і як ми бачили з самого дитинства. Хіба правосуддя не чинили ударами палки? Хіба Пелузо не вбив дона Акілле? Я повернулася додому. Мені стало ясно, що тими останніми словами вона дала мені зрозуміти, що вона за мене хвилюється, і від цього я почувалася щасливою.