Випускні екзамени середньої школи я склала з усіма «вісімками», «дев’яткою» з італійської та «дев’яткою» з латині. Виявилося, що я — найкраща учениця в школі, краща за Альфонсо, в якого середній бал був «вісім», і набагато краща за Джино. Протягом кількох днів я насолоджувалася відчуттям абсолютної першості. Батько за мене дуже радів і з того часу почав хвалитися усім, яка розумниця його старша донька: «дев’ять» з італійської та цілих «дев’ять», не менше, з латині. Моя мати, на превеликий подив, стоячи на кухні біля раковини й миючи овочі, сказала, навіть не повернувшись до мене:
— Можеш одягти мій срібний браслет у неділю. Але гляди, не загуби!
У дворі мій успіх помітили менше. Там мали значення лише женихи та кохання. Коли я повідомила Кармелі Пелузо, що стала найкращою ученицею в школі, вона відразу перевела розмову на те, як поглядав на неї Альфонсо. Джильйола Спаньйоло дуже засмутилася, бо їй призначили перескладання на осінь з латинської та з математики, а тому вирішила підвищити свою популярність розповідями про те, як Джино упадав за нею, але вона не звертала на нього уваги, бо закохалася в Марчелло Солару і, можливо, Марчелло теж її любив. Ліла теж не виявила особливої радості. Коли я назвала їй свої оцінки, предмет за предметом, вона, сміючись, сказала своїм єхидним тоном:
— А що, «десятки» тобі не поставили?
Я образилася. «Десятку» в школі можна було отримати лише за поведінку, з основних предметів вчителі ніколи й нікому її не ставили. Але достатньо було однієї тієї фрази, щоб у мою свідомість прокралася прихована думка, яка стала для мене явним ударом: якби вона змогла піти до школи разом зі мною, до одного класу, якби їй те дозволили, то зараз у неї були б самі «десятки»; і я це завжди знала, і вона це знала, а тепер мені на це натякала.
Я пішла додому, вражена неприємним почуттям, що була першою, але насправді нею не була. До того ж батьки почали розмірковувати, яку роботу мені тепер треба шукати, враховуючи, що в мене був диплом середньої школи. Моя мати збиралася поговорити з власницею крамниці канцтоварів, щоб та взяла мене в поміч: на її думку, з моїми знаннями та здібностями я годилася на те, щоб продавати ручки, олівці, зошити й підручники. Мій батько розмріявся, прикидаючи, чи не зможе завдяки своїм знайомствам у мерії підшукати для мене якусь важливу посаду. Я відчувала, як всередині в мене наростає якась невиразна туга, що росла й росла, аж поки в мене не зникло бажання взагалі виходити на вулицю, навіть у неділю.
Я більше не пишалася собою, все навколо видавалося мені невиразним. Я дивилася на себе в люстерко і не бачила в ньому нічого такого, що могло б мені сподобатися. Моє біляве волосся стало каштановим. Ніс широкий, сплюснутий. Усе тіло продовжувало округлятися, але не росло вгору. І навіть шкіра погіршала: на лобі, підборідді, на вилицях повилазили червоні пухирці, що з часом ставали бордовими і врешті на них з’являлися жовтуваті вершки. Я сама вирішила допомагати матері прибирати вдома, готувати їсти, наводити лад після молодших братів, піклуватися про Елізу, наймолодшу сестру. Коли в мене видавався вільний час, я не виходила з дому, а сідала у куточку й читала романи, що брала в бібліотеці: Ґрації Деледи, Піранделло, Чехова, Гоголя, Толстого, Достоєвського. Інколи в мене виникало бажання піти до Ліли у майстерню, поговорити з нею про тих героїв, які мені особливо сподобалися, про фрази, які я вивчила напам’ять, але потім я стримувалася: вона б, напевне, сказала мені щось недобре, почала б розповідати про свої з Ріно плани, про черевики, взуттєву фабрику, гроші, а я б поступово відчула, що романи, які я читала, були нікому непотрібні, що моє життя безглузде, а в майбутньому я зможу стати лише товстою, прищавою продавчинею канцтоварів навпроти приходської церкви або ж старою дівою, що працює у мерії, і рано чи пізно стану косоокою та кульгавою.
Якось у неділю, підбадьорена запрошенням прийти вранці до бібліотеки, що надійшло поштою на моє ім’я від вчителя Ферраро, я нарешті вирішила діяти. Причепурилася, намагаючись мати такий вигляд, як мені хотілося ще з дитинства, і який я сподівалася все ще мати. Даремно згаяла час, намагаючись повидавлювати ненависні прищі, — від цього моє обличчя ще більше почервоніло — начепила материн браслет, розпустила волосся. Але все одно собі не подобалася. У пригніченому настрої, у спеку, що в ту пору року розпікала район із самого ранку, я поплелася до бібліотеки.