Спостерігаючи за невеликим натовпом батьків і дітей з початкової та середньої школи, який прямував до головного входу, я відразу зрозуміла, що тут відбувалося щось незвичайне. Я увійшла всередину. У прикрашеному різнокольоровими гірляндами приміщенні були рядами виставлені стільці, майже всі вже зайняті, серед присутніх — священик, Ферраро, навіть директор початкової школи і Олів’єро. Як виявилося, те свято організував вчитель Ферраро, щоб нагородити подарунком-книгою найактивніших читачів. Оскільки церемонія з хвилини на хвилину мала вже розпочатися, я всілася в самому кінці зали. Пошукала очима Лілу, але побачила тільки Джильйолу Спаньйоло разом з Джино та Альфонсо. Я збентежено крутилася на стільці. Згодом поряд зі мною сіли Кармела Пелузо та її брат Пасквале. Привіталися. Я спробувала краще прикрити волоссям почервонілі від прищів щоки.
Розпочалася невелика церемонія. Серед тих, кого висунули на отримання призів, були: на першому місці — Раффаелла Черулло, на другому — Фернандо Черулло, на третьому — Нунція Черулло, на четвертому — Ріно Черулло і на п’ятому — Елена Ґреко, тобто я.
Мене розбирав сміх, і Пасквале — теж. Ми з ним переглядалися і давилися зо сміху, а Кармела без упину шипіла на нас: «Чого гигочете? Припиніть!» Але ми не відповідали, переглядалися і сміялися, прикривши рот рукою. Так, зі сміхом, що ховався у куточках очей, і з несподіваним відчуттям загального піднесення, після неодноразових, але марних звертань вчителя до кого-небудь з родини Черулло в залі, я, п’ята в переліку переможців, пішла забирати очікуваний приз. Ферраро із численними похвалами вручив мені книгу «Троє у човні (якщо не рахувати собаки)» Джерома К. Джерома. Я подякувала і запитала несміло:
— А можна, я заберу і передам призи родині Черулло?
Учитель віддав мені всі книжки для Черулло. Коли ми вийшли на вулицю, Кармела із заздрістю побігла наздоганяти Джильйолу, яка радісно щебетала з Альфонсо та Джино, а Пасквале заговорив до мене на діалекті, жартуючи, що Ріно псує собі зір, читаючи так багато книжок, Фернандо-чоботар не спить ночами, бо все читає, а синьйора Нунція, мабуть, читала біля печі, поки готувала пасту з картоплею: в одній руці тримала книжку, а в іншій — ополоник. Пасквале ходив до школи разом з Ріно, вони вчилися в одному класі і сиділи за однією партою. Зі сльозами на очах від сміху він розповідав, що обоє, і він, і його друг, навіть допомагаючи одне одному, після шести чи семи років навчання, зважаючи, що їх не раз лишали на другий рік, насилу прочитали б хіба що «Сіль та тютюн», «М’ясо — ковбаси», «Пошта — телеграф». Потім він запитав у мене, який приз дістався його колишньому однокласникові.
— «Мертвий Брюґґе».[6]
— Про привидів?
— Не знаю.
— Можна, я піду з тобою, коли ти понесеш йому книжку? Ні, краще, якщо можна, я сам її вручу!
Ми знову розсміялися.
— Добре.
— Це ж треба, нашому Рінуччо приз дали! Збожеволіти! То ж Ліна все читає, господи, яка розумниця та дівчина!
Мене втішила увага Пасквале Пелузо, сподобалося, що він мене смішив. «Може, не така я вже й бридка, — подумала я про себе, — і не бачу себе так, як інші».
У ту мить я почула, як мене хтось покликав. То була вчителька Олів’єро.
Я підійшла до неї, вона оглянула мене своїм звичним прискіпливим поглядом і сказала, майже підтвердивши правильність моєї думки:
— Яка ти гарна, як ти виросла!
— Та ні, неправда, пані вчителько!
— Правда-правда, як зіронька, здорова, пишнотіла! І розумниця. Мені сказали, що ти була найкращою в класі.
— Так.
— І що ти тепер робитимеш?
— Піду працювати.
Вона спохмурніла.
— Про це не може бути й мови! Тобі треба вчитися далі.
Я здивовано поглянула на неї. Що мені ще треба було вчити? Я нічого не знала про систему освіти, не знала, що було щось після середньої школи. Такі слова, як ліцей, університет, були для мене абстрактними поняттями, як і багато інших, що зустрічалися в романах.
— Не можу, мої батьки не хочуть.
— Яка в тебе була оцінка з латинської?
— «Дев’ять».
— Точно?
— Точно.
— Ну, то я сама поговорю з твоїми батьками.
Я зібралася було йти, трохи налякана. Якщо Олів’єро справді пішла б до батька і матері, щоб переконати їх у необхідності мого подальшого навчання, це призвело б до нових сварок, чого мені не хотілося. Мене задовольняло те, як було: допомагати матері, працювати в канцтоварах, приймати як належне свою невроду та прищі, бути здоровою та пишнотілою, як то казала Олів’єро, але терпіти злидні. Хіба Ліла ось уже три роки не жила саме так, якщо не зважати на її божевільні мрії доньки й сестри чоботарів?
6
«Мертвий Брюґґе» — символістська повість бельгійського письменника Жоржа Роденбаха, опублікована у 1892 році.